Розділ «Частина перша»

Кінь ступає до воріт, а вони чомусь відчинені; го-го, добре загніздючився Колпак і живе не гірше за Калнишевського: хати, стайні, шпихліри, худоба на подвір'ї… і признається самому собі отаман, що злий він на Колпака і за це. Ачей так ведеться у світі, й іншого бути не може, що багатство мусить допасовуватися до чину: адже й Хмельницький мав більше маєтків, ніж Нечай, і ханські палаци розкішніші за бейські, і боярин не пара цареві. Не дурний же вигадав, що не повинен благочинний тягнути вище, ніж архієпископ… Та й не в самому багатстві річ. Чи ж то йому, Калнишевському, що прожив вік без сім'ї і плоду, потрібні сотні коней, волів, корів, тисячі овець? Усього не з'їсть. Та є ще людське око, що пильно стежить за полководцем і оцінює його не тільки за хоробрість і розум, а й за маєтність: що би то був за кошовий, якби мав стільки добра, як перший-ліпший сіромаха. І є ще й чужоземні люди, які приходять дипломатами, а повертаються бабами-плетухами до своїх країв й розказують там владикам, у якого державця гостювали і що в нього є, і як з ним треба розмовляти: простак то чи багатир, що знає ціну грошеві, хлібу і славі. І ще з рук кошового церкви та школи виростають, а що Колпак?

Приглушена злість діймає кошового отамана ще й за те, що обгородив полковник свої забудови не нижчим частоколом, ніж у нього на Кам'янці: звісно, не тільки багатством хоче Колпак йому дорівнятися – він не завагається простягти руку й по булаву, як тільки лучиться перша нагода.

«Але ж я теж її, ту булаву, вимарював роками, поки діждався, – ловить себе на думці кошовий, – і втрачати її не хочу. Я знаю їй ціну, один раз вона вже випадала мені з рук. Та не для себе, не для себе… Я не знаю людини, яка б могла краще виплутатися з того всього політичного сум'яття, яке випало на моє отаманування. Так, я таки добре вчинив, що не пішов із гайдамаками, бо втопив би у крові Запоріжжя, я добре зробив, що не пішов за Пугачовим: Вольності таки зберіг… Та чи надовго? А може, інший, одчайдушніший отаман… Та ні, ні, не коріть мене, люди, не муч мене, моє сумління, – хто встоїть проти такої сили, як царське військо? А може, може б і встояли: то ж такий простогін – від Яїка до Дністра. То ж стільки люду! Переведу Колпака до Прогноїнської паланки, – повертаються назад думки, та знову докір зачіпає совість: – Чи ж годиться тепер дешпетувати, чвари заводити, коли над усім козацтвом нависла непевність завтрашнього дня, коли облудний сіромаха з Кущівського куреню Гришка Потьомкін закрив до золотої табакерки козацьке право, а дзиґарі, даровані почесним козаком у перуці, можливо, вибивають уже не роки, а години.

Тік-так, тік-так, – чує Калнишевський, як урівноважено б'ється серце потьомкінських дзиґарів у кишені каптана. Тік-так, тік-так… А можуть зупинитися або йти, як вічний час, без нього, і без Колпака, і без війська – без усіх, хто жив з ним на цій землі. І відбиватимуть історію прийдешнього часу, забуваючи про те, що нині здається таким важливим. Тік-так, тік-так…

А кінь уже ступає по стоптаному подвір'ї Колпака. Що за мана? На боїщі повно коней, снують пікінери, з цікавістю позирають на старого козака.

«Що це діється? – стривожився Калнишевський. – Чому пікінери тут, за Оріллю, і чому саме на обійсті Колпака?»

Наспіх прив'язав коня до частоколу й подався до веранди полковницького будинку.

Видно, хтось із прислуги догледів знатного старшину на подвір'ї, бо Опанас, не по-козацьки гладко стрижений, високий і плечистий, сам вийшов назустріч кошовому. Він був украй збентежений несподіваним візитом Калнишевського, хоч намагався й не показати цього, розвів руки для обіймів, та кошовий кивнув тільки головою, вітаючись.

Зі світлиці долинала голосна розмова.

– Чолом тобі, кошовий отамане.

– Наші голови… Чую, гості в тебе, Опанасе, – Калнишевський показав на причинені двері. – Ти мені потім доповіси через гінця, що то за птиці й чому вони злетілися до тебе, а теперечки заважати тобі не буду. Звели лише коня нагодувати, бо він уже такий, що на десятий день дев'яту версту йде.

– Та що ж бо ти, Петре, стоїш серед подвір'я, як чужий? – спохопився нарешті Колпак. – Певно, з Петербурга? А де ж Сидір Білий, Антін Головатий…

– Потім, потім, встигнемо з козами на торг, – перебив кошовий Колпака й подався за ним до світлиці. На порозі застиг від подиву: за довгим столом сиділи підпилі офіцери, а посередині – худорлявий, при всіх регаліях генерал.

– Роздягайся, роздягайся, отамане, – стягав Колпак з Калнишевського вогкий жупан. – Уклінно просимо – чим хата багата… Ось бачиш, ушанував мене сам генерал Текелій із почтом. Ідуть з Глухова від графа Румянцева-Задунайського до фортеці Святої Єлизавети[11] й по дорозі… Бо шлях з Малоросії до Новосербії, як не крути, а таки через Орельську паланку пролягає… А це, Петре Абрамовичу, кошовий отаман славного Війська Низового честь мені віддав своїм візитом.

– Знаю, – холодно кивнув генерал. – Ми з вами, кгм… отамане, були сусідами в бою, кгм… обидва під командою його сіятельства князя Прозоровського. Тільки й того, що не доводилося зустрічатися.

Калнишевський витер вуса, похмуро глянув на горбоносого генерала, обвів поглядом офіцерів, які скоса позирали на нього, мовив:

– Господь добрий, дарував нам і тут сусідство… Дозвольте лише запитати вас, генерал-поручику, ви маєте пайцзу на подібні марші через паланки Запорізьких Вольностей?

– А що це таке – пайцза? – здивовано витягнув шию Текелій.

– То слово татарське, ваше сіятельство, – Калнишевський накрив долонею пугар, що його запобігливо підсунув Колпак. – Перепустка. Гадаю, що кіш дозволив вам з військом…

– Пане Калнишевський, кгм… – генерал надпив трунку з пугаря, – це ще не військо. Князь Прозоровський, що прибув особисто до Кременчука, доручив мені оглянути укріплення фортеці Святої Єлизавети. А перепустка, чи, як то ви сказали, пайцза… всі ж ми під одним Богом ходимо… Претензії ваші… У нас більше до вас претензій. Козацькі наїзди на хутори пікінерських полків…