Розділ «Частина перша»

Шешковському довелося чимало попотіти, поки натрапив на слід автора листа до запорізького старшинства. Яїцьких емісарів схопили недалеко від Богородицького ретраншементу. Один сконав під тортурами, не назвавши імені людини, що передала йому пакета, другого й нині допитують у Глухові. А Шешковський цілий рік нишпорив, шукаючи спільної нитки між цим листом і анонімним рукописом крамольної прокламації, виловленої у малоросійських спудеїв Київської академії й Московського університету. Стиль, стиль той самий!

І врешті… О, без учених людей начальникові політичного розшуку було б дуже тяжко працювати. Якби не київський митрополит, то хто зна, чи натрапив би коли-небудь Шешковський на слід Любимського. А його преосвященство митрополит Гавриїл Кременецький, давній знайомий Степана Івановича, сам написав листа до Таємної канцелярії: так і так, у нього зродилася підозра, що автором крамольного писання може бути бакалавр філософії Павло Любимський, що, повернувшись зі Страсбурга, шукає посади в академічних закладах, а в розмовах з людьми проповідує гординю і явну непокору законам. При тому він нагадує, що саме ця людина виступала на Комісії від Лубенського полку. Очевидці, що слухали його промову, стверджують, що она промова і крамольна записка – одне і те ж.

Потім – гонитва за Любимським. Та спіймати його довго не щастило: видно, пронюхав, що він уже на оці, – ніде довго не затримувався. Врешті розіслали циркуляра до наукових установ, до земських дворів, до петербурзької та московської поліцейських канцелярій. І тоді виявилося, що такий уже був затриманий московською поліцією за образу історіографа Міллера. Вчений теж підтвердив: тип явно неблагонадійний, висловлювання його під час розмови в остерії, що біля стіни Китай-городу, були просто кари гідні. І нарешті завбачливий сигнал від директора Московського університету Прикленського: заходив Любимський, затримати не знайшли способу.

«Перехопили!» – зойкнув Павло, і тоді Шешковський, захлинаючись від реготу, прискочив до в'язня і довго, з насолодою ката бив його кулаками.

У глибині казематної темені, так далеко, немов у довгому коридорі, проступила синювата квадратова пляма. Це було щось несподіване й незвичне серед цієї предовгої чорної ночі. Пляма щораз яснішала, перехрещена сірими лініями, наближалася, і врешті Павло зрозумів, що то віконце його каземату.

Було це дивним відкриттям. Адже є таки світло на світі! Павло побачив свої руки, ноги, відчув, що існує фізично, і радість сповнила його душу: він є!

Схопився з прічі й припав до ґрат. Десь там, в неоглядній і незмірній висоті, до якої звідси неймовірно далеко, напевно, ясніє літнє небо, й Студене море дивиться в нього зеленими очима відлюдних островів. А крихта світла продирається сюди, до чорного каземату, щоб не дати вмерти людині, одягнутій у темряву.

На мурі за віконцем – гостра визубина каменя, подібна до ікла допотопної потвори. Вона вкрилася великими краплями роси й наче піднялася вище за ніч. І якби… якби прогнути ґрати, то можна б до тієї роси дотягтися рукою і вмитися нею спозарання. А коли б виважити каменя, то…

Жити! І здобути волю. Нігтями розколупати камінь, зубами вигризти, головою розвалити мур за мить свободи! А якщо вмерти – то тільки під високим небом!

З дивною полегшею, ніби скинув зі себе неймовірно давкого тягаря, що чавив його протягом довгої ночі, ліг Павло на прічу, знеможений цією легкістю, й міцно заснув.

І приснився йому розтривожений сивий кінь на м'яко-рунному Засуллі, й чиясь рука малювала його на казематній стіні.

Розділ дев'ятий

З байрачної задичі на сліпучу неозорінь зимової тиші вигнався табун тарпанів. Певно, десь там, у гущавині, закритій від світу колючою памороззю, моторошністю віддала раптова благість розвихреної природи, бо дикі коні, наче сполохані передчуттям незбагненного лиха, летіли, продираючи головами гілля, хребтами струшуючи з них китиці інею, і тільки на краю байраку раптом спинилися, приголомшені святом білої зими.

Діамантово горять застелені білою габою поля, висока тирса розсипала по таці засніженого степу жухлу ряску, в кришталевому небі ширяє боривітер, теж здивований тишею, і щось дзвенить-дзвенить ледь чутне – то відлуння сонячної зливи, що падає дрібним розсипом на заскоринілі сніги.

Вожак гребнув копитом сніг і завмер. Витяг довгу шию, повернув голову в бік високої могили – й тихе іржання прохопилося крізь роздуті ніздрі: на верху могили стояв осідланий кінь, його далекий родич – незворушний, утомлений. Лункіше озвався вожак, стрепенувся кінь на могилі й голосно заіржав до своїх вільних побратимів. Сполошилися тарпани, табун подався назад, та не розбігся: усе живе злагіднилося від дива земного спокою.

Вершник поплескав по шиї вірного товариша, що вивів його в білу зиму до України, і, злегка торкнувши його в боки, рушив з могили – теж замирений зустріччю з батьківщиною. Унизу спинився біля високого обгорілого пня – прикордонного стовпа Запорізьких Вольностей, знову тужно й клично заіржав кінь до диких родичів, а ті поволі завернули до урочистої гущавини лісу. Кошовий отаман озирнув степ довкола, ніби хотів саме таким запам'ятати його назавжди – лагідним, урівноваженим зимою, утихомиреним від пристрастей життєтворення.

Тоді стис острогами коня. І знову закрутилася велика земля й винесла на обрій зі загори гурт білих хат, обступлених густим прозорим садом.

«Це зимівник Колпака», – зорієнтувався Калнишевський і надумав обминути його. Поки смеркне, він ще встигне дістатися до Карнаухівки, що за Кодацькою переправою, а звідти до власного зимівника на річці Кам'янці – усього день переходу.

Та кінь, зачувши житло, приквапив ходу: він був стомлений і голодний; кінь уперто повертав на запах диму, що рівним білим стовпом стримів у небо над димарем зимівника, і кошовий отаман опустив повіддя: нічого ж не станеться, якщо заночує і в Колпака.

А все-таки не хотілося повертати до нього на хліб-сіль. Наче нічого поганого і не вчинив йому Колпак, а от відтоді як Калнишевського вперше обрали кошовим, заздрістю а чи враженою гординею наприндило отамана Титарівського куреня: ні щирості, ні привіту не мав від нього отаман. Підвищив його до чину полковника Орельської паланки – теж не подякував Опанас; на турків разом ішли під Очаків, Хаджибей, Кінбурн в авангарді корпусу князя Прозоровського – ні разу щирої розмови не завели; ба й нагороду, не меншу за самого кошового, отримав Колпак після виправи – а не зм'як. Залізного буздигану, булави хочеться, і відчуває кошовий, як віє від орельського полковника непевним холодом, тож думалося уже не раз, чи не варто перевести його подалі від каверзної Новосербії до Прогноїнської паланки на Кінбурнзький півострів, де Колпак, до речі, встиг собі за час війни теж побудувати зимівника.