Розділ двадцять перший

– Стріляти божих птахів на даху церкви?

– Моя церква, мій і одвіт, – блиснув чорними зіницями Дорошенко.

– І хіба можна… Хіба можна заставлятися на таке? – з серцем мовив Сірко. – Чув я, гетьмане, про твої лихі дивацтва. Але щоб отак… Цур від того мене й тебе… Я можу стрілити чортові в око, але в голубів не буду.

– Як хочеш, – напрочуд легко погодився Дорошенко. – Я ще покажу, живий я чи мертвий.

– Тоді для чого обплівся чужою лозою? – запитав кошовий.

В цю мить на дзвіниці соборної церкви, якої звідси було не видко, забовкав великий дзвін. Сірко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловік.

– …Що мушу робити?

Гетьман повторив слова, яких не почув Сірко.

– Не знаю, – щиросердо зітхнув кошовий, і були в тому зітханні й співчуття, й огуда, і смуток. – Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужі сили. Ну, може, й не щасно… А все-таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кінець. Много літ зичив тобі добра й побіди. Хотів, аби з’їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з-поміж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гурті й батька легше бити. І вже поготів оборонитись од ворога. Весь вік ми косимо не собі жито. Косимо нарізно, різним господарям – то ляхам, то, як ти оце, туркам, то ще комусь, і з того вони мають зиск, а ми – лихо.

– Випало нам багате поле, та поміж широких шляхів.

– Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й ті шляхи. Покладав колись я надію на тебе. Сподівався, піднімеш високо булаву…

– А нині? – похмуро, вже без надії запитав гетьман.

– Не вірю. Пізно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кіньми. – І по хвилі: – Про себе багато думаєш.

– Звідки така впевненість?

– Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.

– Може, – погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. – І ворони клювали один одного… І найсмирніший осел вбив найбільшого лева.

– Ти про що?

– Про воронів, які клювали один одного…

– Це зі Святого писанія?

Дорошенко вдоволено усміхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай і славетним, але ж «болотяним» полководцем.