Розділ двадцять перший

Чоловічки гетьманових очей враз стали гейби скаламучені кринички.

– Маєш там свого вивідача?

– Може, й маю, – кошовий відповів ухильно. – Але про це розповів посланець Самойловича. Ще й сказав, що ага Кегай водить дружбу з Лісовським.

Обличчя Дорошенку залляла фарба, затремтіли в гніві важкі повіки наллятих вогнем очей:

– Я так і знав, що це він, давній ворог, обмовив мене перед січовим товариством. Нехай попенко збере по всьому Лівобережжю попенят – і все одно нічого не докаже. Яко тхір, з нори чадить.

– Мілієш серцем, гетьмане, – мовив Сірко, але Дорошенко не почув його чи вдав, що не почув.

– Яко день різниться од ночі, так злий чоловік од чесного. Той пастир хоче спалити кошару, а вівці пустити під вовчий гін. Хоче одібрати в мене булаву, аби розкарячити куці ноги на обидва дніпрові береги. Підрясник він вонючий, а не гетьман. – Дорошенко стишив голос, і слова на його губах шелестіли, як вогонь на дощовому вітрі. Й великі булькаті очі теж наллялися вогнем. Видно, він бачив свого ворога близько, не забував про нього ні на годину, бачив як потвору, відьмака чи злу поторочу. Обопільна ворожнеча стала для обох гетьманів життям, у ній спливали кров’ю, губили глузд, державу і людський чин. – А чи має силу захистити край? Аби не я, він би давно весь був під турком. Я стою йому в обороні: то одбиваюся шаблею, то згодовую пса-турчина власним серцем. Моє право на булаву завойоване кров’ю. Мій чин вищий за його! Я – гетьман, а він – попович.

– Ви обидва навіжені! – вдарив одразу обома кулаками по столу Сірко, й очі йому потемніли од гніву, а брови зломилися й стали гострі, як вістря стріл.

Це було так нагло, що Дорошенко першої миті не повірив почутому. Брови його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона мла. Навіть на бранному полі, виїжджаючи на герць, ніхто не одважувався кинути такого в обличчя запальному гетьману. Ці слова, мабуть, були несподіваними й Сіркові. Виплеснули, як огонь з рушниці, а в грудях пекло й далі, й пекли вуста інші слова, може, не такі образливі, але не менш гіркі.

– «Моє», «я», – сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли на губах слова гніву й прокляття. – Про себе тільки дбаєте. А чиї діти, вже й забули? Не тієї України? Та хіба вона вас обходить? Їй сльози – вам перли, їй кров, а вам трунки.

– Страшні слова мовиш, – з чорною погрозою в голосі сказав гетьман і важко, аж заскрипів оббитою шкірою позолочений стілець, підвівся. – Все життя стояв я їй у захист…

– Відаю добре, який то захист. Християнським людом, живою монетою платиш драпіжному вовкові турчину за владу. Не ти оддав татарину жителів Орлівця? Не з твого призволення повели із мотузками на шиї в турецьке пекло бикліївців? Уже під гетьманськими вікнами татари торгують українцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава крові свого народу?! Спинись, чоловіче: стече кривавиця, і залишиться безживний труп.

Під вагою отаманових слів Дорошенкові плечі опускалися все нижче й нижче, врешті не стало снаги стояти, й він сів. Дивився на власні стиснені кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сірко казав далі:

– Їхали ми твоїми полями, а там воістину нікому ні орати, ні сіяти. Аравійська пустеля, а не Придніпров’я. Всі полишають твій край. Про таке щастя мріяв ти, гетьмане? Згадай свою молодість.

– Чи ж я не хотів з’єднати обидва береги? Чи не я важив життям задля неї? – з болем і гнівом скрикнув Дорошенко. – Розкраяли без нашої згоди, чого не мали права робити тим перемир’ям, одне поле на дві половини. І лишився я на одному кінці поля, а на другому всупротив мені розкарячився Многогрішний. Виперли його проти мене, бо ж не хотіли вволити моїх справедливих вимог.

– Ти справді важив життям, і важив не раз, – погодився Сірко. – Був чоловіком доброго клича. Та не Україну ти нині любиш – себе в Україні. Ще й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою і багатством. А ти полюби її без булави…

– Я любив… Присягаю Богові, в Тройці єдиному.

– Тоді – любив. А потім… І скільки їх, таких…

– Їх?

– Нас. Той – за пірнач. Той – за воли волоські. Той – за челядників. А ти полюби її за голодні сироти, за заплакані вдови. За вічне її страждання. За страждання полюби! За всю оту кров, що пролили Павлюк, Кривоніс, Богун… і всі інші, безіменні. Надто отих, чиї й хрести погнили, і могили позападали. Вже жито на тих могилах. Чи ж пам’ятаємо? Полюби за кров, яка не окупилась. В усіх інших народів і держав вона окуплялася, а наша – ні. Хіба ж вона не праведна? Хіба вона не свята? А вже тоді полюби за широкі степи, за гаї черешневі, за зорі, за карий усміх жони своєї. За материну пісню! Чей, співала тобі? Всі чужоземці кажуть: такої пісні більше немає ніде в цілому світі. Чуєш – в цілому світі! То що – нехай її розтопчуть татари, нехай вона щезне?..