Розділ двадцять перший

– Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!

Вони розпалювали криком один одного, двоє найвідчайдушніших, а може, найхмільніших, переступили поріг, де в світлі олійного ліхтаря, без жупана, в самій сорочці, вишитій дрібним барвінковим квітом по комірцю, сидів кошовий, їм намагався перешкодити Ніс, пропхався й собі до дверей, але його не пускали.

– Чи ви подуріли, чи показилися, – усовіщав січовиків Ніс. – Кошовий вже спати вкладається. Ви хмільні й дурні. Ось прочумаєтесь… А ще краще: приїдемо на Січ, запитаємо перед усім товариством.

– Ми хочемо зараз, – осмілілий од горілки, кричав з-за чужих спин Шевчик, перемінивши голос. – Нехай дає одвіт.

– Тобі, пришелепуватому? – взявся в боки Ніс. – Кошовий, далебі, має свій розум.

Шевчик сховався, але інші не відступали:

– Може, він і має, а ти ні. Йди, осавуле, до сучої матері!

Носа зім’яли, одтерли, а самі приступили до ванькирчика ще прикріше. І вже не запитували, а правили вину.

– Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вітчизни.

– Ми вольні, а гетьмани у нас комусь служать!

Кошовий встав, одягнув кунтуш.

– Йдіть геть, – сказав. – Дам одвіт на військовому крузі.

– Зараз давай! – закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало; аж полум’я ліхтаря тріпнулося за відчиненими дверцятами й трохи не погасло. – Ти радився з нами, коли брав її?

Отаман од того крику скипів, його ліва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.

– Не маю нужди радитися з дурнями! – гукнув і схопив Плямкала однією рукою за груди, а другою за плече й витурив у сіни. Плямкало полетів шкереберть, збив з ніг одразу двох. А Сірко вхопив за плечі ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Він хряпнув дверима й мимохіть повернув дерев’яного цюцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у двері вдарила лайка й загупотіли кулаки. Проте двері були міцні, дубові, оковані залізними штибами. Видно, в цій кімнатині мешкав корчмар і тримав тут гроші. Запорожці ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати двері плечима, а вони лише гуділи.

– Несіть колоду! – залунали голоси.

– Лаву давайте. Тягніть її з світлиці!

– Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!

– Розіб’ємо булаву на голові!

Сірко розумів, що то не порожні погрози. Хмільні, розлючені запорожці увірвуться до комірчини, світло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темряві. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на поріг?