Розділ двадцять перший

Його шию душив ковнір, він рвонув його, аж одлетіли гаплики.

– А ти… ти… – Дорошенкові очі налилися кров’ю. – За що ти її любиш, не за булаву?

– Відаєш, гетьмане, сам, що таке моя булава, – сказав трохи спокійніше. – Сьогодні в мене, завтра віддам іншому, не налипає на неї золото, і хуторів нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком і проллю кров таку саму, як усі. Просту. Не гетьманську. Подумай об цім. Добре подумай.

З його грудей вирвалося зітхання. Зненацька зітхнув і Дорошенко. Сірко провів по обличчі рукою, немов знімав з нього невидиму павутину, й мовив:

– Кажу – подумай… Бо й приїхав я промовляти не до твого серця, а до розуму. Тільки до розуму.

– А до серця? – з надією, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко.

– До серця – пізно. Минули часи, коли можна було промовляти до нього. Важко йняти тобі віри й мати в Бозі надію на тебе.

– Кажеш, мовби про покійника…

– Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти є, – казав далі розважливо кошовий, і це було страшніше за докори, за гнів. – Вмерла на Україні віра в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий – і тебе немає. – Сказав, і в самого похололо серце.

Дорошенко підхопився знову, заміряв горницю з кутка в куток, аж жалібно дзвеніли на горіховій полиці золоті та срібні чаші, тарелі і чари. Тицявся, неначе барс у клітці. Сірко подумав, що вскочив до неї сам: відступав перед наставленими списами, аж поки не брязнула защіпка. Зупинився біля мурованого каміна, на карнизі якого стояв боєвий золочений годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахлів, дивився звідти вороже. Звідси, од столу, здавалося, що то не жива людина, не Петро Дорофійович Дорошенко, правобічний гетьман, а його парсуна. Саме таким здебільшого й малювали правобічного художники. Чимале поле із зелених і синіх квадратів кахлю, і на ньому важкий чоловік у вишитому золотом кунтуші. Пронизливі очі, велика кучерява борода, важкі вуса, що майже затуляють вуста.

Зненацька він ворухнувся, й враження парсуни зникло, очі примружилися, вуста відкрилися в злостивій посмішці.

– Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей, зможеш відчути на власній шкурі.

– Якби мав силу, не обплітався б чужою лозою.

Дорошенко скрипнув зубами. Когось іншого за такі слова гетьман зітер би на порох. Одначе була в Сіркові, що сидів напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довіри, непереборна сила правди – цей чоловік не обдурить, не зробить іграшкою у якійсь своїй грі. Бо ж людськими долями не грається й для себе нічого не прагне. Несосвітенно! Такого не буває… Таке є. Мав час і спосіб пересвідчитись.

Останні слова Сірко сказав не гнівно й навіть не сумно, скорше безнадійно. Встав і собі, підійшов до вікна. Воно було зачинене, ще й завішане шовковою перською ширмою. Він одсунув ширму, хотів відчинити й вікно, – в горниці стояла задуха, – але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вікно – вузьке, високе, ґратоване, розмальоване жовтими та синіми косинцями, проміж синіх – білі. Горниця – на другому поверсі, звідси видно широкий, вимощений камінням двір, широку долину Тясмину, вже припечені сонцем, але ще зелені луки. І горби, як гори, що синіли ген у далині. За ними ховалося сонце. На подвір’ї порожньо, тільки біля вхідних дверей будинку стоїть, обіпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби – сині, а козак – жовтий, й од того наче несправдешні. А внизу, під вікном, – яблуня, одна на все подвір’я, верхні гілки на ній усохли, а нижні рясно зародили, мабуть, чи не востаннє.

Гетьман дзеленькнув у срібний дзвіночок. На порозі став молодий козак у малиновому кунтуші.

– Принеси дві янчарки, – наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав.

Дорошенко одчинив вікно й поклав обидві рушниці на підвіконня. Очі його жахтіли диким запалом.

– Бачиш голубів на даху церкви? – вказав Сіркові. – Там чорні й білі. Я стріляю чорного, ти – білого. Хто влучить…

Сірко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана: