Розділ двадцять перший

– Як же ти постарів, Петре. Я тільки тепер помітив. Як же ти… А козак був… Який козак був!

Дорошенко розгубився. Й Сірко засоромився теж і мовив майже суворо:

– Я до того… І я був козаком незлецьким. Обоє… з ярмарку їдемо.

«Людина однаково безпомічна напочатку і вкінці, – подумав. – І там, і там її життя незрозуміле і має мало значимості. Проте напочатку воно не загрожує нікому».

Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далі з тією ж нещадністю, але без злості й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, відчаю не пригасила гіркота слів, але раптом сам відчув – лунають вони щиріше й переконливіше.

– Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Україну, повернути її собі в підданство. З твоєю поміччю він того може сягнути, подумай, яким лихом падаєш на свій нарід. Уже й так у піснях проклинають тебе кобзарі… Чим ти важиш? Повір, Петре, вже тобі не возвеличитися, й слава твоя облітає, як цвіт на терні. Ти цього не бачиш, а всім вочевидь. То що ж лишається? Оці золоті келихи, оці палати? Се – прах! Заплющ на хвильку очі й послухай… Чуєш – дзвін? То дзвонять невільники кайданами в Стамбулі… Ті, котрих занютовано при твоїм попуску.

– А без мене їх не хапали? Може, ще більше!

– Однак той дзвін не про твою совість. А сей – про твою. – Сірко підійшов до Дорошенка, обіперся рукою на стіл. – Послухай, мосьпане, пошли послів у Москву та до Самойловича. Замиріться з ним. Склади з себе чин гетьманський і оддай булаву. Лиха це рада, але іншої, та ще в цей час, немає.

Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сірка, ледве ймучи віри почутому.

– Оддати булаву Самойловичу! Та ти… Ти з розуму спав. Швидше грім прогримить поперед блискавиці, ніж таке станеться.

– Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу її в січову скарбницю. А далі скличемо в долині Росави раду й оберемо гетьмана.

– Але ж ти сам сказав, що мені вже не возвеличитись?

– Авжеж, – погодився кошовий. – Сподіваюся, що й Самойловича обмине ся честь.

– Прецінь, не для себе хочеш виманити її? – недовірливо повів вогненним оком.

– Го-го-го-го, – зненацька засміявся отаман.

– Тоді для кого ж? – вигукнув з серцем. Гнів, образа знову клекотіли йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкі розмисли, які останнім часом розколювали голову, катівницькі муки, що їх зазнавав, споглядаючи свій край. А вже ж і сам не бачив виїзду з глухих суточок, що в них опинився. Гасив запізнілі порухи совісті горілкою й почував, як поволі дуріє од неї. Вона розмивала все: бажання займатися справами у своїй поруйнованій державі, родинний затишок, тиху замрію над книгами. В нього не лишилося нічого, опріч срібного келиха та голосних єрепенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.

– Невже не знайдемо по всій Україні достойного мужа? – сказав Сірко.

– Не бувати тому! – скажено затупотів ногами гетьман. – Не бувати! Швидше волосся поросте на моїй долоні, ніж я випущу з неї булаву. Йди звідси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходійну голову та натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замість мізків. Інакше не приїхав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе і нас хочеш обдурити: де ті вольності? Де та єдність? Хто їх дасть? Польща? Москва? Зроду-віку.

Дав волю гніву, жбурляв словами, але чим більше вивергував їх, то виразніше бачив, що його крик – лише луна колишньої сили, певності, її одчайний схлип. До сьогодні, до цієї миті, намагався бадьоритися, обманював себе, ступав по своєму маленькому царству грізним і дужим гетьманом, іноді самодурствував, але раптом приїхав муж і поклав пруг, котрий він не має сили переступити, котрий хилить його життєвий шлях круто вниз. Й зараз той чоловік дивиться на нього змруженими очима, й вуста його стулені співчутливо. А Сірко знову думав про те, як страшно може перемінитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодість, була віра, була святість у душі. Гриміли по кленових мостах молоді коні… Дивно влаштований світ; коли людина молода, коли в неї нічого немає, вона може усім офірувати товариству, вітчизні. Навіть життям. Коли ж у неї повні комори, не хоче поступитися й дрібкою. Скільки-то валечних мужів, сміливих воїнів на його очах перетворилися у обережних обивателів… Ну, Дорошенко не обиватель, але вже й не воїн. Вже йому важко відмовитись од навощених підлог, кришталевих чар, догідливих усмішок челяді, вже йому голову навік отуманила влада, вже найдужче любить себе.

Дорошенкові здавалося, що кошовий кпить з його гніву, й лютував ще дужче, але вся його ярість розбивалась об спокійну, трошки співчутливу посмішку. В тій посмішці справді були осуд і смуток по всьому, що не збулося, по колись дужому мужеві, нині розтерзаному й розтріпаному, по відкритому, сміливому серцеві, яке виродилося в зневірене і зле. Його самого доля не розтріпала – він не дався їй, хоч і не мав од неї нічого. Він не мав з неї великого зиску, як Дорошенко, платив тільки за содіяне, а не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що ніколи й не зустрічався з молодим, сміливим мужем. А ще його мучила думка: у що вірить цей сивий чоловік? І взагалі, чи може він ще у щось вірити? Адже перейшов такі каламутні потоки… Шлях до влади – через нетрі, де ніж і петля. Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона єдина тримає його на світі, й страчено стільки сили, й пролито стільки крові. Ще більше її пролито, щоб утримати владу в руках. Запродано цілий край… За який викуп? Він вірить у нього чи ні? Та хіба не можна від неї відректися? Відректися – стати ніким. Стати Людиною! Викруту немає й на тому березі, куди він його кличе. Але хоч перестане литися кров.