Розділ двадцять перший

– Пам’ятаєш, Петре, Батіг? – запитав тихо, проникливо, намагаючись добутися до того, що лишилося живого, неструхлого в душі гетьмана. – Банкет пам’ятаєш? Пішли ми з тобою, обнявшись, у степ. І ти тоді сказав… Сказав, що барвінок зацвів у твоїй душі на все життя.

Гетьман не чув, а може, вдав, що не чує. Й далі клекотів, і далі погрожував, лаявся чорно – по-козацькому, по-московському й по-татарському.

Сірко підвівся. Одначе за порогом зупинився, і в серці йому заклекотіли слова, які не міг понести з собою. Вернувся, щоб сказати їх. Ступив на поріг і побачив, що гетьман лежить на підлозі, обхопивши голову руками. З вуст йому зривався болісний стогін. Кошовий тихо відступив назад.

IV

Він спав, а може, марив. Потопав у м’яких гетьманських перинах, а здавалося, тонув у воді. Думав насправжки чи уві сні… Думав про те ж саме. А за що він її любить? Нагромадив слів великих… За що ж він її любить? За зорі, за степи, за карі очі? Бридня. Тобто не бридня, але любить не за це. А за віщо? За віщо?

«А за віщо мати любить дитину? – зринуло зненацька. – А дитина матір? Та й хіба може світ існувати без цієї любові? Якщо тебе народила праведна мати, то її не можна не любити. Інакше ти – покруч, потороча, бридке створіння, а не людина». В ту мить щось майнуло перед його внутрішнім зором, і він розплющив очі.

Низько зігнувшись, по-яструбиному, до опочивальні зайшов з п’ятисвічником у руках Дорошенко. Був у довгій вишитій сорочці, з-під якої виглядали смугасті перські шаровари, в бухарському квітчастому халаті, накинутому наопаш. У хисткому світлі п’яти свічок обличчя його видавалося висіченим з чорного каменя. Сірко не встиг навіть подивувати, як гетьман вийняв з-під пахви велику, обсипану коштовним камінням булаву й поклав на столик в узголів’ї кошового.

– Та сама… На. Вчини, як тобі велять Господь і совість.

Він повернувся й вийшов, щільно зачинивши за собою двері. Сірко помацав рукою – булава була холодна, здавалося, на ній повиступав іній. Кошовий одсмикнув руку. «То це за неї пролито стільки крові, – подумав. – Нікчемні метал і камінь забрали стільки людських життів… На ній і зараз кров». Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти її об простирадло… й пробудився доконечно. Сів на постелі, оглядався здивовано. В опочивальні панувала тиша, дрібні білі зорі зазирали у вікно. Сіркові стало моторошно. Від цих зір, од чужої горниці, від химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халаті наопаш, у смугастих перських шароварах, тинявся пізно увечері по палацу хмільний Дорошенко.

Кошовий пошкодував, що не виїхав учора. Невже йому й справді щось важила ця булава? Чого хотів досягти, одібравши її в Дорошенка?

Тільки зупинити кров, що заливала рідні поля. Тільки миру поміж братів. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть після. Сплинули наверх кинуті Дорошенком слова: «Прецінь не для себе хочеш виманити її?» Й потопилися одразу ж… Не для себе. Й поки що ні для кого іншого. Так, якби було кому – вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись і сам вар’ював проти дужої руки, і тільки згодом зрозумів, що іншого виходу немає. Не було в краї вищої сили, вищого закону, якому б підкорилися всі і велінням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону січовому, але ці два закони, на жаль, зійтися не можуть. Він не терпить насильства й примусу, але без сильної руки нічого вдіяти не можна. Дорошенко сказав, що забирає Сірко булаву собі. Дорошенко сам не вірив у те, що сказав. Сірко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замірів і совісті й розумів, що так довго тривати не може. Гетьман кілька разів поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. Що саме? Сірко не знав напевно. Може, гетьман і сам не відає, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сірка і всіх козаків, які приїхали з ним… А може, кінцем довголітньої братовбивчої війни, першим днем миру, надією на щастя краю. Бо далі так тривати не може. Інакше гетьмани вигублять до кореня свій власний народ.

V

Дорошенко зрікся гетьманського чину ранком наступного дня. Цілував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Січі Запорозької на радному майдані біля соборної церкви. Майдан був майже порожній. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козаків, Сірко та Флор Минаєв – оце й усі, хто був при тому.

Так повелів Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майоріли проти сонця прапори та корогви. Всі санджаки того ж дня повіз у Москву гетьманів брат Андрій. Дорошенко поки що залишався в Чигирині чекати своєї долі. Він не розпускав війська, проте одкликав з Адріанополя своїх резидентів і наказав випровадити геть турецьких і татарських. У Чигирині поки що не знали, чого чекати: миру чи нової війни. То більше, відомо всім: найтривкіший мир наступає після найтяжчої війни і найтяжча війна – після довгого миру.

VI

Повертаючись від Дорошенка, запорожці зупинились на першу ночівлю в корчмі навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попід призьбою й біля ґанку вигналися бур’яни в пояс, хтось познімав двері, повиймав вікна, одначе широкі дубові лави, а також стіл і кленові поли для нічліжників залишилися. З хати притьмом вимчав кіт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипів, а тоді занявкав. Здичавів, але ще не зовсім.

Козаки попутали коней і пустили в лужок під дикі груші на попас, а самі розташувалися в корчмі. Вона була величенька й складалася із заїжджого двору та шинку, які розділялися повіткою, під неї подорожні ставили коні й закочували вози або затягали сани. При шинкові містилася й кімната, в якій жив корчмар з сім’єю. Все те тепер запустіло: мальовані крокусом стіни та сволоки потемніли, піч полупилася, долівка вибилася. Одначе раділи й такому затишку: все ж не годувати комарів десь у байраці. Вечір мав піти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманці та фляжки були повні, а в передках возів, на яких допроваджували подаровані чигиринцями гармати, покочувалися туди-сюди нові кленові барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подія, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на світі. Невідомо, хто із козаків і як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сірко віз у тороках свого сідла, – адже, коли Дорошенко її віддавав, запорожців не було: всі вони стояли постоєм у нижньому посаді; булаву Сірко вирішив показати вже в Січі, на великому крузі, – але в корчмі хтось виповів цю таємницю. Вість та зв’южила січовиків. Уже трохи хмільні, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, і почали вимагати, аби оддав булаву.

– Викинь її, батьку! – гукали запорожці. – Вона турком смердить. На ній кров християнська.

– Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, – хтось спробував погамувати козаків, але його не слухали.

– Ти одурив нас, нишком од коша вів перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! – лунали голоси.