Розділ «4. Крук, Яворенко й інші»

На горбку нам назустріч трапився селянин, який їхав орати. Його коні були жваві, на них шерсть аж блискотіла. Ми розвернули підводу і, залишивши дядькові своїх коней, погнали його підводою галопом. Знову було чути постріли. Вони таки тягнулися за нами.

Наші коні були свіжі, вони неслися так швидко, що була надія – переслідувачі відстануть. Коли ми знову звернули на поля, то перевертнів уже не було видно, й ми погнали коней не так скоро, час від часу розпитуючи людей, котрі спозарання виїжджали на свої лани. Дехто нишком кивав на Рудку, інші розводили руками, і ми вирішили ризикнути й… гайтавйо вправо через Борсуки проскочити на Кіптиху!..

Але ми недооцінили ворога. Ось тоді-то я і згадав про ту другу підводу, що ще раніше начебто десь зникла, а насправді пішла нам напереріз. Вони, звичайно, здогадалися, куди ми будемо прориватися, й перегородили нам дорогу до Кіптихи. Чекали перед самими Борсуками… Мого товариша скосило першою ж чергою, коней також, і я ледь встиг вистрибнути з воза перед тим, як він перевернувся.

Вже лежачи у придорожньому рові, я розумів, що б’ють із двох сторін, майже перехресним вогнем, мої шанси вціліти були нульовими. Не підводячи голови, я пустив довгу чергу поверх дороги й, задкуючи, почав відповзати. Одна з гільз, відбившись від бруствера, упала за комір й пекла шию. Лежачи у незручній позі, я мусив, стенаючи плечима, діставати її з-під сорочки пальцями.

Пам’ятав, що маю тільки два ріжки набоїв, ще ріжок у товариша, тіло якого лежало оддалік в озимині, але до нього ще треба було доповзти… Була слабка надія, що стрілянину почують свої. Хоча, не знаючи сил противника, навряд чи відважаться ризикувати. І саме тоді, коли я вже подумки почав прощатися з цим світом, від села одна за одною долинули довгі кулеметні черги. Це не було схоже ні на савітські «дігтярі», ні на «максими». До моїх вух донеслися крики й стогони, і я зрозумів, що то крики перевертнів.

Виглянувши з рова, я помітив, як вони відбігають у ярок, тягнучи попід пахви два тіла. Я почав поливати їм услід короткими прицільними чергами й чітко бачив, як один зашпортнувся й упав, а двоє інших кинули тіло, що тягнули, й, майже рачкуючи, зникли з поля зору.

Того дня я вже не розлучався з Яворенком, а це саме він підтримав мене вогнем. Допоміг випадок, бо Тимко якраз був у селі, а «розвідка» з юних пастушків запримітила на околиці села озброєних, що залягли по обидва боки дороги, й доповіла йому. Він іще з кількома хлопцями спочатку вирішив подивитися, що ж то за гості і кого вони так старанно виглядають. Перевертнів видала кацапська лайка й новенькі ППШ, яких у нас було не так уже й багато.

Яворенко, коли я підвівся з рову й замахав над головою своїм «пепеесом», мене відразу впізнав.

– Лісовий, вилазь! – назвав він моє псевдо. – Чого тут народ полохаєш?..

Спершу я кинувся до тіла свого товариша – це був ще зовсім молодий хлопець з Оришковець, а слідом підійшов Тимко й сказав, що про тіло потурбуються його люди і зброю також вони зберуть.

Не ховаючись, ми пройшли вуличкою через село до колишнього панського маєтку. Яворенко почувався досить вільно у рідному селі, хоча взагалі-то вдень ми старалися у селах не показуватися. Але то було його село і на той час він уже не визнавав над собою нічиєї зверхності.