Розділ «Гіпнотичні пригоди»

— А, це на нього нарешті гіпноз подіяв! — здогадується професор. — Мій магнетизм пробив товсту шкіру його примітивної свідомості. Ну, знаєте, як кабана дріб не бере, бо шкіра занадто товста. Так і тут. Підніми руки! — каже професор мені. Піднімаю. — Маршируй на місці! — марширую. Нехай тільки гад скаже на спину падати! Плюну йому в очі.

Але професор не наказує. Підходить до мене близько, нахиляється, в очі зазирає, наче вивчає мене, а потім підморгує, і відчуваю, як щось у кишеню пхає.

— Прокинься, Ваню! — каже. Я, наче дійсно прокидаюся, отетеріло дивлюся навколо.

— А що це було? — сам непомітно лізу до кишені, а там червонець. Золотий!

— Професоре! Ви просто чаклун! — у захваті каже Даша. Мельников мовчить, вже не сміє сумніватися, лише тримається за голову і здивовано дивиться на власне волосся, що пуками розкидане підлогою, а на обличчі в нього ніжні Дашенькині долоньки червоним пашать.

— Нічого, нічого, — гордо посміхається професор захопленню Дашеньки. — А зараз я вимушений іти готуватися, у мене скоро виступ.

— А чого це в мене волосся повипадало? — їх благородь ошелешено торкається чоботом жмутка свого волосся на підлозі.

— Ой, дійсно повипадало! — дивується Дашенька, бо таки напатрала багато.

— Це наслідки впливу магнетизму. Побічні ефекти, в останній своїй монографії знаменитий віденський професор Фройд згадує подібний випадок. Таке трапляється переважно із чоловіками з високим лібідо, — авторитетно каже Каспер. Не знаю, що таке те лібідо, але молодець професор, гарно сплітає.

— О! А я і не здогадувалася про таке лібідо! — чомусь сміється Дашенька. — Дуже дякую, професоре! Ви мене геть здивували! — Дашенька ледь руки професору не цілує. А їх благородь тільки голову собі чухає. Ми йдемо, вже на сходах Дашенька знову питає мене, чи пам’ятаю я щось.

— Нічого не пам’ятаю. Наче хтось все стер. От як у трактирі був — пам’ятаю, як ви червінець обіцяли — пам’ятаю, і як пан професор сказав «прокинься» — пам’ятаю, а поміж тим наче і не було мене. І як таке може бути? — дивуюся я.

— Це ж гіпноз і живий магнетизм, — пояснює Дашенька. — А ти казав, що не може такого бути! — звертається до чоловіка.

Мельников не відповідає, все чухає свою голову, мабуть, досі боляче там, де волосся вирване. Висадили мене по дорозі, я знайшов лавку і сів подумати про те, що бачив і відчував. Ні, достеменно не шахрай той професор. В останній раз, коли мене заговорював, то майже ж заговорив, відчув я, що зараз закрию очі й попливу кудись за течією. Аби ті кавуни не наверзлися і до вітру не приперло, то і поплив би за течією, наче лайно річкою. Ледь врятувався від того магнетизму. А ось Мельникова професор легко на чисту воду вивів. І Дашеньку підкорив. Оце б навчитися, як професор! Це ж у моїй справі велика річ була б! Загіпнотизував бунтівника, він тобі все розповів, і вже знаєш, що робити. Або ось побачив він тебе, викрив, а ти підбіг, сказав «Забудь!» — і він забув. Наче нічого і не було! Ну хіба не чудово? Та ще й як! Ой, треба цього професора нам би у відомство. Та ми б тоді всіх бунтівників би швиденько до нігтя притиснули б!

Оті думки мені спокою не давали, та так не давали, що наступного дня вирішив я піти до професора Каспера, хотів попросити, щоб він мене навчив гіпнозу. Виключно для службових потреб, а не те, щоб у трактирі горілки брати задарма, чи дівчат із закладу Розочки Шпільман дурити. Хотів пояснити професору, що для любого отєчєства стараюся. Виступати з цирковими номерами не збираюся і гроші в нього не відбиратиму. Прийшов я до «Ельсінору» і на сходах зустрів вантажників, які тягнули вниз сходами великий килим. Один із них наче мені видався знайомим, але я про професора думав, то й не звернув уваги. Зупинився перед дверима номера, стою, збираюся з духом, коли чую, що наче стогне хтось усередині. Я двері відчинив і бачу на підлозі секретаря професорового, того здорованя з білим обличчям. Борсається він у калюжі крові, а у боці ніж стирчить. Я до велетня, ножа не виймаю, бо такі поранення є, коли краще не виймати. Шепоче щось бідолашний, але не по-нашому. Коли рукою показує на кімнату, де нас Каспер приймав.

— Пане професоре! Пане професоре! — забіг я у кабінет і дивлюся, а там перевернуто все догори дригом, а Каспера немає. Потім чую постріли внизу, при вході до готелю. Я туди. Вибігаю, а там поранений швейцар. Каже, що крадії якісь килим виносили, він зупинити хотів, а ті стріляти почали. Вибігли на вулицю, а там їх бричка вже чекала. Сіли і немає їх.

Коли я вибіг, на вулиці тільки кізяки кінські купкою лежали. Ото, кажуть, у Англії є знаменитий сищик Гольмц, так він би ото присів біля тих котяхів, подивився б у збільшувальне скло і зміг би з’ясувати, де того коня, що купу наробив, шукати. Як? — спитаєте. А бозна-як, але міг. Про Гольмца їх благородь розповідали, вони у Петербурзі були, ходили до Суворинського театру на виставу. Штабс-капітан казали, що аби того Гольмца та нам у контору, так ми б за місяць усіх бунтівників би переловили. Їх благородь навіть у міністерство писали, щоб запросити Гольмца, але у міністерстві відмовили, бо не можна іноземцю справи державної безпеки довіряти. Та коли він дійсно такий вправний, як пишуть, то за місяць все зробить, а що потім поліції з охранкою робити? Ні, ми вже краще самі.

Та позаяк я на котяхах не знаюся, то побіг до Мельникова.

— Професора Каспера викрали! — доповідаю, коли до кабінету залетів.

— Та навіщо він кому здався? — питає невдоволено Мельников.

— Та ви що! Та як же! Та його ж ого-го як використати можна! — кричу. — Магнетизм! Живий магнетизм!