Розділ «Гіпнотичні пригоди»

— Ні.

— Зараз у Шпіла вдома купа грошви! І есдеми пограбувати його вирішили! Барон сам живе, у лісі, приходь і бери! — кричить мені Мельников. — Чого ти головою крутиш, наче дурень?

— Тому що не візьмеш нічого у фон Шпіла.

— Чому це?

— Ну… — і сам не знаю, як те воно сказати. — Озброєний він.

— Тю! Так туди ж сам Семен Штойбруд їде! А ти знаєш, що це за жидок? З двох рук стріляє, бомбами кидається. Якось у Самарі оточили його солдати, так дванадцятьох положив, а втік! Та проти такого, хоч кулемет удома постав, а все одно може не вистачити! — вміють їх благородь захоплюватися. Он аж кулаками трясуть, наче не про ворога государя та вітчизни розповідають, а про героя якогось.

— Там не кулемет, там гірше, — кажу.

— Що, гармата? — регоче штабс-капітан. А я не знаю, як і сказати. — Не дури, Ваню. Зараз їдемо до Охтирки. Там візьмемо поліцію і будемо жевжиків на гарячому брати. Вони, думаю, як сутеніти почне, полізуть. А тут ми! За Штойбруда ж орден дадуть!

— Ваша благородь, а Каспер же як?

— Та забудь ти того шахрая! Магнетизм, чорт його забирай! Аж волосся повипадало і голова палає! Та таких за грати треба! Злодії! — дратується їх благородь. — Жінку он як розбурхав. Підозрювати мене почала, каже, що наче снилося їй, що я сам у всьому зізнався.

— Тю, дурниці які.

— Та і я про що! Ось тобі й магнетизм! Нічого, Штойбруда спіймаю, а потім і цьому Касперу непереливки буде!

Ото приїхали ми на вокзал, ледь встигли до потяга. А він, зараза така, по дорозі на чотири години затримався, бо на потрібній станції водонапірна башта зламалася. Паровозу води б долити, а ні з чого. Довелося вручну по цеберку з колодязя носити. Поки приїхали, вже сутеніти почало. А до Шпилівки ще ж їхати і їхати. Їх благородь нервував, кричав, погрожував, але місцевий поліцейський пристав, як почув про Шпилівку, так навідріз їхати в ніч відмовився і людей не дав. І зранку теж не поїхали, мовляв, справи у них важливі. Дали у допомогу тільки провідника та два десятка козаків.

— Ну і добре! Не розуміють, дурні, що втрачають! Сам Штойбруда візьму! — зраділи їх благородь. Посміхаються, руки потирають, збуджені. За кілька годин доїхали ми до Шпилівки.

— Ото он будинок барона, — показав провідник на високі пагорби, порослі лісом. Серед високих сосен інколи видно було дах якогось будинку. — Далі дорога прямо, піднімайтеся на пагорб і все, — каже провідник і коня повертає.

— Ти куди? — хвилююся я і за повідець хапаю.

— А мені наказано було тільки до пагорбів довести, а потім негайно повертатися, — каже провідник, а сам очі ховає.

— А ще дорога є з пагорбів? — питає їх благородь.

— Ні, немає. Там ліси навколо такі, що не продерешся. Тільки цей шлях до будинку веде, — смикає провідник за повідець, їхати хоче, але тримаю я його.

— Та пусти ти його, нехай їде до дідька, самі справимось! — наказує їх благородь. Он як очі в них палають. Відпустив я провідника, а штабс-капітан наказав зброю приготувати. — І стріляти лише за наказом. Цілитися точно! Бо як не ви їх, то вони вас. Зарізяки там досвідчені, не схибте. А коней залишимо, пішки підемо.