Розділ «Гіпнотичні пригоди»

— Так, із ним. Його звати Ваня, — відповіла Дашенька.

— Підійдіть, — наказав мені професор. Я підійшов. Він почав дивитися мені в очі. Погляд у нього був важкий. Він підняв руку і підніс долоню мені до лоба. — Слухай мене! Слухай мене! Слухай мене! — заговорив він строгим голосом, який потроху робився тихішим.

— Так точно! Слухаю! — відповідаю.

— Мовчи і слухай! — професор подивився на мене так, наче хотів спалити поглядом.

— Так точно!

— Не відповідай! А слухай!

— Слухаюсь!

— Та стули пельку, негіднику! — гарикнув його благородь. Видно, йому самому цікаво стало, що далі буде, за що немалі гроші заплачено.

— Єсть стулити пельку, ваше благородь! — витягнувся я во фрунт.

— Ідіот, немислимий ідіот! — професор відбіг і від злості аж гепнув по стіні своїм немалим кулаком. Ти диви, який запальний.

Професор повернувся і дивиться на мене люто. Кулаки стиснув, зуби теж, поглядом просто свердлить. Праву руку підняв, кулак розтиснув і долоню підніс мені до лоба. — Ти відчуваєш тепло! Тепло! Ти відчуваєш тепло! Тобі стає тепло! Тепло розливається по всьому тілу, тепло пронизує тебе, ти відчуваєш тепло! — бубонить Каспер і дивиться мені в очі.

— Так, звісно, відчуваю тепло! — погоджуюся я і не брешу, бо дійсно тепло у готелі, а ще й перекусив незле. Як же тут не тепло?

— Ідіот! — верещить професор. — Ідіот! Я сказав мовчати! Мовчати! Накажіть йому мовчати! — Каспер звертається до Дашеньки, та штурхає ліктем у бік чоловіка.

— Ванька, мовчати! — наказують його благородіє, але голос у них не сердитий, бо самі вже посміюються з тієї вистави. А Дашенька навпаки, вже губку закусила спересердя, бо його благородь не раз їй ті сто рублів марно витрачені згадає. Але професору вже заплатили, а мій червінчик може і втекти, тому думаю, що краще робити, як кажуть.

— Слухаюсь! — відповідаю я. Ну мовчати, так мовчати. Дивлюся, як професор ходить під стіною, наче тигр у клітці. Я тигра бачив, коли в Туркестані служив. Якось, пам’ятаю, командир нашого полку полювання велике влаштував для командування округу. Ми дичину заганяли, а офіцери стріляли. Сімох тигрів вбили. Красиві тварини і небезпечні. З сусідньої роти хлопець відійшов у очерет відлити, так потім знайшли лише дві ноги у чоботах та голову. З’їв його тигр, а той бідолаха навіть крикнути не встиг.

— Слухай мене! — гримить на мене Каспер. Професор дивиться на мене, потім підносить долоню до моїх очей. Біла долоня, пухкенька — видно, що важкої роботи не бачила.

— Ти відчуваєш спокій. Спокій. Спокій. Хвилі спокою. Одна за одною. Хвилі спокою. Оточують тебе. Тобі приємно. Приємно. Спокій, — професор починав говорити гучно, а тепер потроху стихає. А я дивлюся лінію життя на його долоні. Мене цьому одна циганка навчила. Онде та лінія переривається зовсім рано, закінчується серед білої шкіри, як та річка в пустелі. Оце скільки професору років? Ну десь п’ятдесят. Якщо долоні вірити, то це вже він скоро і помре. Бідний професор, чи хоч знає він про це? — Спокій розливається по тілу. Ти сам спокій. Спокій. Спокій. Спокій. Зчепи руки, — зненацька каже професор.

— Навіщо? — дивуюся я. І тут же ледь ляпасу по морді від нього не отримую.

— Дурень! Ти що мене не слухаєш? Ти про що думаєш? — верещить професор.

— Та ото у вас лінія життя… — починаю було я пояснювати.