Розділ «Подвійний нащадок»

— Що?

— Слухай, а не запитуй!

— Слухаю!

— Так ось, Ісусу дорікати почали, що він блудницю до себе наблизив, грішну жінку. А Ісус сказав, що треба бачити не тільки, чим людина є, а й те, чим може стати! Розумієш? Чого мовчиш?

— Ви наказали мовчати, ваше благородь!

— Але коли питаю, то відповідай!

— Слухаю!

— Зрозумів, про що Господь наш казав?

— Ніяк ні, ваше благородь!

— Тьху! І це найкращий філер! А дурень дурнем! Він це до того сказав, що тим, що є, картина світу не вичерпується! От сьогодні та Магдалина блудниця, а завтра святою стала! Так само і з українствующими! Сьогодні їх гурток, а завтра натовп! І тут вже треба попередити!

— Так точно!

— До того ж цей Вєліханов! Він же не простий, він же Чингізид! А Чингісхан досі в Туркестані популярний. А що як до українствующих ще й різні азіати туркестанські додадуться? Та за японські гроші! Не тільки японські, але й англійські та австро-угорські!

— А ці до чого?

— А до того, що Англія боїться, щоб ми Індію в неї не забрали, то шкоду нам радо робить. Так само і австро-угорський генштаб. Думаєш, звідки оті українствующі узялися? На австрійські грошики куплені! І сам той Шевченко, не виключено, що був австрійським агентом!

— Так він же мертвий.

— На це уваги не звертай! То такий ворог імперії, що і з того світу шкодити буде! Отже, Ваню, берись за цю справу і стеж. Нам не тільки бунтівники потрібні, але й їхні зв’язки з закордоном. Треба нам не тільки вітчизну врятувати, але й контррозвідці носа втерти! Займайся!

Знову я почав стежити. За Вєліхановим особливо. Щоправда, ніяких зв’язків знайти не вдалося. Бо тримався він самотньо, в готелі тільки книжки читав, спілкувався лише з українствующими та у гімнастичному залі з товаришами. Що з шаблею витворяв! Страшне прямо! Через це навіть власник залу мсьє Лагранж із нього грошей не брав. Я в Туркестані навчився на шаблях битися, тому дещо на цьому знався. Так цей Вєліханов прямо майстер у рубці був, такий, що не приведи Господь із ним у бою зустрітися. Покришить наче капусту на борщ.

Два тижня я за ним ходив, коли якось уранці вибіг Вєліханов із готелю раніше, аніж зазвичай. І побіг! Не просто побіг, а вбраний так, що наче з палаючого будинку вискочив! А це ж на нього не схоже було, бо завжди одягнений солідно, в дорогому пальті, пуховому капелюсі, пенсне на носі — директор банку, та й годі. А тут розхристаний весь і біжить, наче босяк за екіпажем. Тут вже і мені бігти довелося. Біг Вєліханов аж до будинку Ігнашевича, прибіг, дзвонить, у двері стукає, сам збуджений весь якийсь, аж на місці підстрибує. Відчуваю, що трапилось щось. Так мені серце каже, а серце мені ніколи не обманює, чи коли каже, що не треба п’ятий графин брати, чи коли підказує, яким ходом клієнт із будинку виходитиме.

Дивлюся, зчинився у будинку Ігнашевича переполох. Он сам він вискочив, візника схопив, поїхав кудись. І донька його, і жінка теж кудись поїхали. Години дві не було, коли почали всі українствующі збігатися. Набився повний будинок, людей, може, півсотні, а то і більше. Побачив і студентика того, Ігната, який усередину пішов. Що ж це воно там відбувається? Дві години довелося на морозі чекати, і щоб зовсім на крижаний стовп не перетворитися, зайшов до трактиру. А там порожньо, вже ніхто на війну не збирається і пісень не співає. Бо якось не так пішла війна. Думали, що до весни вже імператора японського у клітку посадять та містами отєчєства нашого по ярмарках показувати будуть, наче мавпу якусь. Та виходило, що б’ють косоокі непереможного російського солдата, наступають. І якось все тривожно та принизливо, хоч не думай про те зовсім.

Випив я стакан чаю, з’їв пиріжок, пішов знову стежити. Мені б ото зараз полежати у теплі, бо застудився я. Вже котрий день шмарклів повний ніс, не продихнути. Та не полежиш тут. Бо ось бачу, повалив люд із будинку Ігнашевича. Виходять усі серйозні та мовчазні, наче зі служби. Перестрів я у провулку студентика.