Розділ «Подвійний нащадок»

— Він вчить українську мову та звичаї, читає «Кобзаря».

— Ну, про це я і так знаю, — кажу. І якось мені неприємно, що оце пуцьвірінок, дурень зелений, щось мені розповідає.

— Про це ти знаєш, але от скажи, навіщо він мову вчить і чому до Києва приїхав? — питає мене Добрянський. — Що це він за цирк влаштував?

— Не знаю, — чесно відповідаю.

— А ось Ігнат знає, бо він за власною ініціативою до українствующих пішов, а вони йому повірили, прийняли! Ось на таких людях, як Ігнат, сміливих та ініціативних, імперія і тримається! — Добрянський плескає хлопця по плечах, а той аж розквітає. От же і вміють їх благородь локшину на вуха дурням вішати, вміють!

— І навіщо ж він у Києві? — питаю у цього Ігната.

— Каже, що до нього у сні приходив дід і наказав їхати до України і там чекати наказу. Тобто тут, у Києві.

— Який із дідів — Шевченко чи Чингісхан, бо я щось недобрав? — питаю.

— Шевченко, звісно! Тарас Григорович, який в українствующих за головного.

— А він хіба не помер?

— Помер!

— Як же він приходити міг?

— Так уві сні ж приходив! Вєліханов каже, що батьки йому про Шевченка не розповідали нічого, то він і не знав. А колись прийшов до нього уві сні якийсь чоловік у свитці і з книгою, щось забалакав незнайомою мовою. Вєліханов нічого не зрозумів, а вранці бабусі розповів. Та захвилювалася, потім попросила намалювати людину, що приходила. А він малював добре, зобразив умить. Бабуся розплакалась, бо Шевченка у малюнку впізнала! Розповіла онуку, чия кров у ньому. Тоді Вєліханов українську почав вчити. В Оренбурзі ніхто її не знав, але коли до Академії мистецтв вступив, то там були українствующі. Сам же Рєпін не без того.

— Так, ти на кращий пензель імперії рота не розкривай. У Рєпіна сам государ-імператор картини купує! — гримнув Добрянський, і студентик одразу принишк.

— Та я так, я ж нічого, я і в думці не мав і…

— Далі, розповідай.

— Ага, ото вчився Вєліханов у Академії, добре вчився, йому навіть стипендія була покладена, щоб до Італії їхати. А перед самим від’їздом знов явився йому Шевченко і наказав усе покинути та їхати до Києва, і там готуватися, чекати наказу.

— Якого наказу?

— Про це не сказав. А може, Вєліханов сам не каже, — стинає плечима студентик. — Поки вони нічого не роблять, тільки пісні співають та про Шевченка говорять, якого вони Кобзарем звуть або Батьком. Не просто батько, а з великої літери — Батько.

— Негідники! Забули, що в них один Батько рідний Отець — наш государ-імператор! — Добрянський аж кулаком по столу гупнув.