Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Ні.

— Мисливець за головами?

— Кажу тобі, я бурлака.

— А чого до нас прийшов?

Стократ знизав плечима. Його співрозмовник подивився вгору, де на дощаному настилі переступав з ноги на ногу лучник у добротних чоботях.

— У нього там сестра, — сказав упівголоса. — Замужем у Довгому Дні. От, восени тільки… віддали.

Сонце сіло, і в лісі одразу почало темніти. Був тихий, теплий, безтурботний вечір: прокидалися нічні птахи. Дерева стояли, зрідка ворушачи листям, наче переморгуючись. Мертве дерево намагалося злитися із загальним спокоєм, ворушачи двома-трьома останніми листочками.

— Що там? — запитав Стократ і кивком указав уперед, куди вела дорога. — Мор?

— Та якби ж… — мисливець відвів очі. — Ось…

Він запхнув руку глибоко в кишеню куртки і вийняв м’ятий клапоть паперу, жовтий, подекуди прорваний.

— Читати вмієш?

«У Довгий День не ходіть, — написано було на жовтому папері усталеним почерком освіченої, давно письменної людини. — Нікого від нас не впускайте. Не стійте в тіні дерева. Не паліть уночі світло. Нам тут усім кі…»

Куточок папірця був одірваний.

— Березню, — почувся згори напружений голос. — Ти ще довго?

Стократів співрозмовник мовчки сховав папірець глибоко в кишеню. Жестом показав: піднімайся нагору.

Стократ подолав коротке збентеження: йому не хотілося випробовувати міцність драбини й маневрувати серед гострих сучків, але виходу не було. Услід за власником стоптаних чобіт він виліз на мертве дерево, зійшов на настил і побачив згори дорогу, а спереду впоперек дороги — річку, досить-таки широку, і міст на двох кам’яних опорах.

На самій середині моста валялося мертве тіло. Чоловік у яскравому, строкатому одязі був утиканий стрілами й лежав на спині, огидно схожий на подушечку для шпильок.

— Це не ми, — глухо сказав Березень. — Це інша зміна.

Настил був обгороджений неотесаним грубим поруччям.

Другий мисливець, рудуватий хлопець з щетиною на круглих щоках, витріщився на Стократа ледь чи не з жахом.