Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Не ходив би ти далі, — сказав кротобій.

Мирний мисливець, що дає поради озброєному незнайомцеві на дорозі, міг означати різне. Наприклад, знак долі — містичне явище без усяких причин, але з важливими наслідками.

Або засідку — якщо он у тих кущах ховаються мисливцеві товариші, числом, наприклад, десятеро. А може, Кротяча Діброва переживає спокійні й безтурботні часи: всі довірливі й сміливі, наче птахи в тому лісі, де не ступала нога людини.

Мисливець важко дихав, на плечі в нього лежала туша здоровецького крота, чорного, з рудувато-палевим відтінком. Кріт важив ненабагато менше за мисливця і трохи що не торкався землі страшними передніми лапами. Стократ похитав головою: озброєні незнайомці навряд чи могли налякати цю людину, а пораду він дав від щирого серця.

— А чому не ходити?

— Там у нас… застава, — кротобій струснув ношу, зручніше вмощуючи на плечі. — Не пускають, розумієш. Якщо вже туди поткнешся, на свій страх і ризик, — назад точно не пустять, уб’ють.

— Мор? Хвороба?

— Щось таке, — кротобій тупнув чоботом об дорогу, збиваючи грудки свіжої землі. — Ти, я бачу, здалеку прийшов, чужоземцю…

— Бурлака, — Стократ кивнув.

— То порозпитував би, що тут робиться, перш ніж брести по дорозі навпростець! — гаркнув кротобій і сопучи потягнув здобич далі.

Стократ провів його очима. Потім сів на камінь і розгорнув карту.

Деякі дороги прохідні тільки взимку, інші — тільки влітку. Навесні й восени знавці Горбкуватих Рівнин радять подорожнім залишатися вдома — крижані тракти плавляться, а ґрунтові розм’якають. Літня погода встановилася з тиждень тому, і карта стверджувала, що дорога надійна.

Дорога розсікала надвоє величезний ліс, позначений на карті як Кротяча Діброва. Місцеві жителі, якщо вірити карті, промишляли полюванням і риболовлею, а колупатися в землі не любили. Торгували з сусідами кротячим жиром, на виторг купували хліб. У лісі повно було ягід, грибів і птахів, у дрібних річках водилася риба…

Стократ знайшов на карті місце, де — приблизно — лежав камінь, що в цю хвилину муляв йому зад. Далі по дорозі, зовсім недалеко, було село з назвою Довгий День.

— Отже, мор? — запитав Стократ золотавої мошки, що пурхала коло обличчя. — У лісі?

Він повагався, обираючи напрямок. Потім гмикнув, поправив пояс з важкими піхвами й подався в той самий бік, куди йшов до зустрічі з кротобоєм.

Лучників він побачив раніше, ніж вони його: дерев’яний настил на верхівці мертвого дерева був зведений у поспіху й без натяку на маскування. У світлі призахідного сонця свіже дерево блискало, мов золото на скопаній грядці. Сторожі, два молоді стрільці, дивилися на дорогу, повернувшись до Стократа напруженими спинами. Їхні луки були напоготові до стрілянини. Стократ не любив лучників, хоча стріли в польоті, бувало, відбивав.

Він підійшов близенько, а вони його так і не помітили. Мотузяну драбину ніхто й не думав прибирати. У щілині між дошками настилу Стократ бачив підошви чобіт — в одного сторожа нові, у другого стоптані.

— Люди добрі! Кого сторожуємо?

Обидва підскочили так, що дощаний настил гойднувся й трохи не повалився. Стократ підняв обидві руки: