Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Розділ перший

СТОКРАТ

Пором через Світлу ходив туди й назад двічі на день, на світанку й на заході сонця. Поромник жив на лівому березі й перетинав ріку чотири рази на добу, якщо не траплялося бурі або особливих розпоряджень од володаря.

У той день погода була прекрасна. Стократ зупинився на пагорку, дивлячись на річку у всій величі — й у всіх її скороминущих настроях, од океанських хвиль до дитячих брижів на мілководді. Ліси на пагорках і луки по низьких берегах, кам’янистий обрив, порослий фіолетовими квітами, і згоріла рибальська хатина на тому березі здалися Стократові звуками, які складаються в акорд, і він не спішив, щоб іще послухати.

Сонце чеканило тіні й світло, роблячи картинку контрастною і чіткою. Сонце висіло над обрієм, до вечірнього порома залишалося зовсім трошки, і Стократ останні хвилини дозволяв собі дивитися: пороми на Світлій затримувались рідко, а ночувати на вогкому березі йому не хотілося. Нарешті, кивнувши сонцю, він повернувся й пішов униз, по глибокій піщаній стежці, де праворуч і ліворуч скрекотіли коники.

Під широким навісом на лівому березі зібралося вже душ двадцять. Готовий пором стояв коло пристані, приколотий до берега іржавими гаками, але поромника не було, і кінь, що приводив пором у рух, мирно пасся на прив’язі.

Стократ привітався й сів, як завжди, осторонь од усіх — його вигляд і меч більше лякали, ніж заохочували до розмови. Він довго вчився триматися з людьми: не давати волі люті. Слухати й дивитися. Бачити за словами істинний сенс сказаного. Розуміти інтонацію й мову тіла. З розумінням цієї науки люди стали йому цікаві й навіть симпатичні. Спостерігаючи за ними, він зрозумів багато чого й про себе — але щоразу, коли він приходив на нове місце, навколо виникав порожній простір.

У Лісовому Краю він заслужив поголос, який називав його на ім’я раніше, ніж він устигав представитися новим знайомим, — але на берегах Світлої він був бурлака з мечем і більшого не бажав; десять років минуло відтоді, як він одержав меча з рук безіменного старого й пішов з притулку. Десять років він ішов і вчився, не замислюючись про добро та зло. Десять років дивився в небо без страху й міг заснути посеред чистого поля, лежачи на спині.

Тепер небо було оксамитове, західне. Сидячи впівоберта до майбутніх попутників, стругаючи паличку й набравши по змозі безневинного вигляду, Стократ скоса розглядав тих, хто чекав порома. Четвірка лісорубів — вертаються із заробітків, тримаються разом, грають у кремінці. Купець з жовчним незадоволеним лицем — щось не склалось у нього за ці дні, прорахувався зі своєю торгівлею, злий на молодого учня. Двоє підлітків, що вперше покинули рідний дім, ідуть до замку володаря, де, за їхніми розрахунками, молодиків негайно наймуть мисливцями або менестрелями. Двоє дорослих братів, що супроводжують сестру на виданні. Сестра, з блідим лицем і покірним поглядом, не у захваті від майбутнього заміжжя. Рибалки сидять на діжках із засоленою рибою, везуть вилов на продаж і передчувають веселу ніч у шинку… А де ж поромник?

Сонце торкнулося верхівок лісу на правому пологому березі.

— Сонце заходить, — першим сказав учень купця, хлопець у білій зранку, але добряче зашмарованій сорочці. — Пора відчалювати, де той Хребетник?

Інші пасажири, що досі терпляче сиділи на діжках і колодах, запитально підняли голови. Як звали поромника, мало хто пам’ятав. Для постійних і випадкових пасажирів він був Хребетником — довгий, сивий, сутулий чоловік, що, крім двох берегів, не знав і не бачив нічого в житті.

Лісоруби вилаялися строго по черзі, згідно з уявленням про старшинство, заведеним у цій четвірці. І так само по черзі прикрили роти долонею й винувато подивились на дівчину — наче виконуючи ритуал.

— Піди, глянь, — сказав купець. — Що він там, спить?

Учня купець узяв недавно, відзначив Стократ. Он як кинувся виконувати доручення. Ще не зрозумів, бідолаха, що хазяїн його — невдаха з кепським характером, причому перше випливає з другого. Засне в хмелю — прокинеться в боргах…

Прагнучи заслужити похвалу, учень підстрибом побіг до хатини поромника. Стукнув у двері… Відчинив, зазирнув…

— Агов! — пролунало зі стежки. Усі, хто чекав порома під навісом і поряд, повернули голови.

Поромник, трохи припадаючи на ліву ногу, спускався з кручі на берег. Праве око в нього було підбите й добряче набрякло.

— Чого в хату лізеш, тебе кликали? Відійди…