Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Старий здригнувся й насилу встояв на ногах.

— Цього не вчать у Високій Школі, — голос старої звучав урочисто й глухо. — Час іде назад, поки горить вресень! Але той, хто спалює вресень, старіє швидко, як горить сухе дерево. Ти зрозумів?

— Так, — сказав він крізь грудку в горлі. — Дякую тобі.

— У мене під ґанком знайдеш сокиру й пилку. Рубати треба під корінь, пень залиши в землі. І не намагайся, заради всього святого, прочитати, що написано на аркуші, поки аркуш горить. Я знаю багатьох, хто збожеволів, намагаючись це зробити.

— Тобі вже доводилося палити вресень, так? — запитав він пошепки. — І в тебе вийшло повернути, що ти хотіла?!

Вона всміхнулася сумно й гордо.

Хлопець лежав у запорошеній щілині на горищі й слухав, що відбувається внизу.

Було дуже тихо. У будинку ніколи не буває тиші — скриплять сходи під чиїмись кроками або самі по собі. Шелестять крила метеликів, що летять до ліхтаря. Кричать діти. Сваряться няньки. Гуркочуть важкі стільці. А тепер було тихо, він навіть поплескав себе по вусі, перевіряючи.

Капелюх звично закривав його лице до самого носа. Хоч він і був тепер під дахом і небо не могло його бачити. Погляд неба не проникає в темні щілини; небові важко добратися до людини, якщо в домі немає вікон…

Тиша росла, наростала й кричала у вухах, мов підкинуте під двері дитя. Тремтячи незрозуміло від чого, хлопець стяг з себе капелюха й провів рукою по мокрому лобі. Згадав, як ішов по вулиці старий — чинячи з кожним кроком чи то самогубство, чи то великий подвиг…

Він устав рачки й гойднувся туди-сюди, як гойдався в ранньому дитинстві, розважаючи себе.

Потім зціпив зуби й вислизнув з укриття, залишивши всередині, між циновкою й купою ганчір’я, свого капелюха.

Він безшумно зійшов по скрипучих сходах, і на половині їх почув питання доглядача: «А де Злий?» І відповідь когось з хлопців: «Під дахом», і зловтішний сміх…

Він зайшов у залу в ту мить, коли дід готовий був упасти. Хлопець зупинився за крок од дверей, і дід, що наостанок прочісував поглядом простір, його побачив.

Очі вмираючого діда змінилися. Він дивився на хлопця вимогливо, люто й весело. Не чуючи під собою ніг, хлопець ступив крок, другий…

— Візьми, — виразно сказав старий і подав йому згорток.

Дочекався, поки вузькі долоні підлітка приймуть подарунок.

І аж тоді впав.