Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Дід сів за стіл, навпроти Стократа, і втупився йому в лице — точніше, в щоку. Було ясно, що він нічого не бачить. Стократові раптом стало ніяково: якщо все село збожеволіло, то він зі своїм мечем — чи без меча — не міг тут нічим допомогти.

— Думаєш, ми подуріли? — заговорив дід. — А от і ні. Без світла немає тіні. Уночі ми в безпеці. Якщо не світити вогню.

— Що сталося в Довгому Дні?

Дід хрипко зітхнув.

— Що сталося… того не виправиш. Мій брат написав листа, загорнув у нього камінь і пращею закинув за міст, на наш бік. Він учитель на обидва села… був.

— Він умер?

Старий важко зітхнув крізь зуби.

— Хоч би день чи два хмарні, — сказав з гіркотою. — А то яскраве сонце щодня. А ночами вони палять смолоскипи.

— Вони — ходячі мерці?

— Ні! — гаркнув дід і глянув на Березня з роздратуванням: мовляв, ну й що, навіщо привів, навіщо ця розмова?!

— Твій син каже, що вам потрібна допомога, — Стократ сплів пальці. — Я міг би допомогти. Якщо ви мені поясните, що сталося і в чім біда.

Стало тихо. У селі мовчали, ні єдиного цвіркуна не знайшлося ні в щілинах будинку, ні в траві під вікнами. Не тріскотів ґніт. Не дихала остигаючи груба. І геть не було вітру.

— Кротяча Діброва, — глухо почав дід, — і справді гарне місце. Прадавнє місце. Тут люди селилися ще з тих пір, як по землі ходили чудовиська… У нас воля. Під лісом, от під усім, як він є, нарито нір. У незначній їхній частині живуть кроти — бачив, які? Від кротів у нас прибуток, але й ризик теж великий. А хто там іще водиться в цих норах — ніхто не знає. Скільки народу полягло з цікавості, заради зиску — не перелічити. Лізли по скарби, лізли по щастя, тільки нагору ніхто не вилазив… Якщо хто чому дивується — я завжди кажу: це Кротяча Діброва, дивуватися нема чому, всяке буває… — Він двома руками вчепився в край стола. — А в селі Довгий День є гарний шлюбний звичай. Стаючи подружжям, молоді міняються тінями.

— Що? — Стократ, скільки не мандрував, ніколи про таке не чув.

— Міняються тінями, — повторив дід з натиском. — Під час весілля, в сонячний день чи коло великого багаття, дають одне одному клятву вірності й на знак любові й довіри віддають іншому свою тінь… Вважається, що з цієї хвилини жінка кидає тінь чоловіка, а чоловік — тінь жінки, і вони ніколи не розлучаються. Звідси повір’я, що похмурий день і темна ніч без вогню підходять для подружніх зрад.

Березень гмикнув.

— Справді красиво, — сказав Стократ. — Яких тільки весільних обрядів люди не вигадають.

— Так, — дід закивав, ощиривши жовтуваті зуби. — А ще в селі Довгий День був один парубок… дивний. Його замолоду кріт у підземеллі пом’яв. Парубок хороший, тільки повсякчас всілякі небилиці розповідає… І от пішов він на полювання, а повернувся ще чудніший. Каже, зустрів під землею дівчину неймовірної вроди й при світлі смолоскипа дав їй клятву вірності… Віддаю тобі свою тінь і беру твою, щоб надалі ні час, ні журба, ні щастя не розлучили нас, і так далі. Всі вирішили: геть здурів. І мати, бідолашна, так вирішила, а потім дивиться — тінь у хлопця повертається й головою хитає, коли хлопець стоїть нерухомо… Покликала мого брата, він же вчитель, людина знаюча, книжник. І виявилося, що тінь у хлопця — ніяка не тінь, та було вже пізно.

Старий на дотик знайшов на столі кухля й голосно сьорбнув.

— Не знаю, кого там зустрів той парубок, з ким тінню помінявся і що йому привиділося. Тільки приніс він з собою морок, якому немає імені, а якби й було — не можна говорити. Варто йому торкнутися будь-чиєї тіні, він її одразу з’їдає й стає на її місце.