Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Це що вони хочуть за вирубки. Ну й де рубати, — Джміль подав папір князеві, але той гидливо відсунувся:

— Нормально запиши, пером, на гарному аркуші, і віддай не мені, а Очам-і-Вухам… Ти, чужинцю, ідеш од нас чи ні?

— Іду, — сказав Стократ. — Сьогодні.

— Ну… ходи здоровий.

Князь скочив на коня, крикнув своїм людям, і вони помчали. Ополченці, стягнуті було до застави, пішли раніше: залишилися випалини та кинуте де-не-де сміття.

— Ти справді сьогодні йдеш? — запитав Джміль.

— Авжеж. Я й так у вас застряг.

Джміль не придумав, що сказати.

Вони йшли поруч. Кінь, якого ніхто не вів, тримався ззаду, наче прив’язаний; уже вкотре все, що сталося за минулі години, видалося Джмелеві марою. Сном.

— Виходить, вони тужать за світлом? — тихо запитав Стократ.

— Як можна тужити за тим, для чого навіть слова немає?

Мовчки пройшли кількадесят кроків.

— Вождь сказав, що серед їхньої молоді немає таких, як я, — зізнався Джміль. — Вождь сказав…

— Він просив тебе залишитися?

— Ні, але… — Джміль запнувся. — Так, просив. Але я ж не можу зашити собі очі, правда?

Кінь відстав, щоб поскубти трави на зеленому узбіччі. Джміль теж затримався, зірвав пишну волоть.

— Оце стрільник, він кислий, з його соку готують «швидко». Що більше соку ввіллєш, то швидший рух, про який смакуєш… Слухай, Стократе, іноді мені здається, що я починаю думати, як вони.

— «Солоний, як воля; солодкий, як ступінь; кислий, як рух; гіркий, як час?»

— Ти запам’ятав, так?

— Джмелю, — сказав Стократ. — Пообіцяй мені, що одразу ж візьмеш учня.