Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Я не з Довгого Дня, — сказав Стократ утретє чи вчетверте. — Я з півдня, і гадки не маю, що тут у вас відбувається.

Рудий не відповів.

— Дивися, — Березень простяг руку на північ.

Попереду, за мостом, горіли вогні, багато вогнів — наче хода зі смолоскипами зупинилася нерішуче, і сотня людей чекає чогось, піднявши смолоскипи до неба. Що темніше ставало в лісі, то яскравіше виднілися язики полум’я. Над нерухливими кронами проступала заграва.

— Вони світять і вдень і вночі, — сказав Березень.

— Навіщо?

— Щоб були тіні. Цей, що на мосту… Я його добре знав, це їхній торговець, часто до нас їздив. У кремінці добре грав… Він пішов через міст, сонце світить — і тінь при ньому. Наші давай йому кричати, щоб повертався. А він не слухає — іде, руками махає. Старший патруля звелів: стріляйте. Вони й вистрілили… Шкода.

— Шкода, — погодився Стократ. — За що?

— Не розумієш? Він ішов до нас — від них. І ніс свою тінь.

Стократ не придумав, що відповісти.

— Уночі нам зміна прийде, — сказав Березень, і з голосу стало ясно, як він мріє про зміну.

— «Не стійте в тіні дерева, не паліть уночі світло», — повільно повторив Стократ.

— Саме так, — тихо сказав молодий і рудий, брат жінки, яка вийшла заміж у Довгий День. — Ішов би ти звідси, чужинцю. Березню, навіщо ти його привів?

— Нам потрібна допомога, — сказав Березень, і з голосу було зрозуміло, що він утратив усяку надію.

Молодий похитав головою, без слів даючи зрозуміти, що не вірить у допомогу, і всім кінець, і нікого врятувати неможливо.

У селі Білий Кріт не палили вогнів, і, коли Стократ із супроводом добралися до околиці, йти довелося вже в цілковитій темряві.

Подекуди на ворота були накинуті світлі ганчірки. Каміння коло дороги біліло свіжим вапном. Стократ непогано бачив у темряві, а от його супутники з мукою витріщалися в ніч. На щастя, ці двоє могли пройти рідним селищем із зав’язаними очима.

Ні промінця не просочувалося крізь віконниці. Глухо й рідко звучали голоси. Коли-не-коли щось падало за замкненими дверима, і до гуркоту збитого цебра чи перекинутої табуретки домішувався лемент досади й болю. Люди не вміли жити в цілковитій темряві, але чогось не наважувалися засвітити навіть маленької свічки.

Стократ чекав. Якщо його сюди привели — отже, чогось хочуть. Отже, про все розкажуть самі, треба тільки дати їм час.

Березень звернув у тісну вуличку, стукнув у ворота, приглушено покликав: