Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— «Ми не можемо просити вибачення. Ми стратили тих, хто прагнув війни. Хоча ми розуміємо, що вони мали рацію… Мова вмирає. Але ми просимо не починати війну сьогодні».

— «Війна, — від хвилювання Джміль почав складати прості, позбавлені балансів послання. — Навіщо?»

Старий підсунув до нього новий кубок:

— «З війною розцвітає мова. Молоді не говорять, без’язикі, як звірі. Війна (незрозуміло) шлях мові. Війна робить їх людьми».

— «Чому?»

— «Про війну складають пісні. Пісні дають життя мові. Війна пожвавлює мову».

Джміль глибоко вдихнув і схилився над своїм кубком:

— «Я не знаю війни й не прагну. Хіба я без’язикий?»

Старий сидів не рухаючись, і по його лицю Джміль раптом зрозумів, що співрозмовник не знає, що відповісти.

Бенкет почався одразу після заходу сонця. Стократ сидів за столом поруч з Джмелем, сидів разом з усіма — і єдиний міг тільки дивитися й слухати.

Не смакувати.

Спершу подали зелень під прозорим соусом. Лісовики їли безшумно — ні хрускоту, ні плямкання, ні чвакання не було чути за столом. Текла вода, і цей звук надавав дійству природного ритму.

Джміль їв, заплющивши очі, — напевно, щоб краще розуміти. Щоб стати рівнею з лісовиками; Стократ часом здригався, придивляючись до його лиця: здалося, хлопчикові очі зашиті невидимою шовковою ниткою.

Зелень була солонувата й дивна, ні до, ні після Стократові не траплялося відчувати такого смаку. Потім подали рідку теплу кашу; затим знову зелень, але під білим соусом. Порції були крихітні: їх не їли, їх смакували.

Подали дивно приготовлений буряк. Стократ давно втратив апетит, він майже не торкався страв, різноманітно-дивних і не дуже смачних. Він дивився на обличчя.

Спочатку на них була глибока увага. Потім — тривога. Потім — напруга; потім сидячі почали погойдуватися, не бачачи одне одного, але відчуваючи. Здавалося, столи пливуть у неспокійному морі.

Їхнє дихання прискорилось. Після цього зробилося дуже важким, навіть голосним. Подавали м’ясо, городину, знову кашу, знову зелень, і ще щось, назви чого Стократ не знав. Люди навколо дихали в такт, а потім у дівчини зі світлими косами, що сиділа навпроти Стократа, випала з-під зашитих повік і прокотилась по щоці сльоза.

Смеркло. Бенкет тривав. Джміль, дуже блідий, ледве ворушив губами й дихав, як після довгого бігу.

А потім подали солодкий напій, і над столом наче прокотилася хвиля полегшення. Люди брали одне одного за руки, обнімалися, розгойдуючись, і дихання їхнє стало заспокоєне, глибоке, як у сплячих.

Стократ тихенько вибрався з-за стола й поклав руку Джмелеві на плече; хлопець розплющив очі, наче прокинувся.