Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— «Мій учитель умер, покуштувавши послання. Чому він умер?»

— «Ницість випереджає звитягу».

Отак, просто, коротко, безглуздо, скільки не куштуй: «Спершу ницість, потім звитяга». «Ницість як умова звитяги». І що це може значити, сучок вам у пащу?!

— «Мого вчителя не можна оживити», — повідомив він обережно.

І одержав відповідь:

— «Ті, хто його отруїв, мертві теж».

Невесело. Але принаймні не можна помилитися з прочитанням.

— «Ви погрожували отруїти нашу воду. Навіщо?»

— «Вони погрожували. Воля бунтівників. Вони хотіли війни».

Джміль перевів подих:

«Люди… чужинці турбуються. Вони бояться…»

Вихлюпнув на землю незакінчене послання. «Бояться» — так не можна. Треба по-іншому; він ляснув у долоні, повторюючи жест старого, вимагаючи чистий кубок; заметався, перебираючи свої пляшечки, слоїки й порошки, раптом розгубившись, відчувши себе безпорадним.

Старий тим часом склав нове послання:

— «Ті, хто прагнули війни, були шляхетні у своїх намірах. Але високий правитель загинув. Знак війни».

«Я здогадувався», — гірко подумав Джміль. Ще й високий правитель… Хто його вбив — бунтівники?

— «Як загинув високий правитель?»

— «Ти знаєш. Він одержав отруєне послання. Мій небіж (незрозуміло) породити війну. Правитель умер від послання, це злочин. Війна (незрозуміло) звитяга молодих. Мій небіж винний у злочині і його (незрозуміло) змова».

Джміль уважно поглянув у нерухоме лице старого. Вишивка на його скронях і вилицях складалася у візерунок із зірками, стрілами, зубчастими колесами.

— Що він говорить? — напружено запитав Стократ.

— Він каже… Начебто в них частина народу змовилась і вбила якогось високого правителя, щоб почати війну. Усі цього прагнули, але це було протизаконно. Тому друга частина назвала тих перших бунтівниками й стратила.