Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він стояв, опустивши руки, не торкаючись меча. Невідомо, що думали лісовики про його добрі наміри, але Джміль прекрасно розумів: ніякий чаклун-мечник не впорається з такою юрбою, озброєною отруєними стрілами.

— Джмелю? Тобі допомогти?

Перед старим стояло все потрібне для розмови: ряд вузьких, однакового розміру трубок, схожих на сопілки. Кубок. Кам’яна дошка зі смоляними візерунками, двоє шпиць, щоб переносити дрібні частки смаку. Великий кухоль на краю стола; поруч містилася під струменем водоспаду кам’яна чаша з проточною водою.

Джміль стяг з плеча свою торбу. Усе це добро, яким вантажений Стократів кінь… Його ж годину розбирати, всі ці смаки, яких він половину не знає… Його ж засміють, поки він ритиметься в сумках…

— Тобі допомогти? — знову спитав Стократ.

— Ага, — сказав Джміль слабким голосом. — Вивантажуй, будь ласка. Мені б тільки підготуватися…

Він роззирнувся.

Десятки людей сиділи й стояли під соснами. І чоловіки, й жінки були озброєні й насторожені. Візерунки на зашитих повіках говорили, напевно, про їхнє становище у суспільстві, про рід, про достаток. А може, взагалі ні про що не говорили, та й хто з жителів Макухи намагався це з’ясувати?

Стократ, не чекаючи повторного запрошення, знімав з коня торби й кошики. Джміль подивився на місце, приготовлене йому, — навпроти старого, з таким же набором трубок і кам’яною дошкою, навіть струмінь водоспаду був близенько, і чаша стояла під проточною водою.

— Треба все тягти сюди, — він почув свій голос, наче збоку. — Щоб усе було під рукою…

Майстер говорив: «Завжди тримай під рукою оцет, дрібно перемелену сіль, цукор і жовч, вони будуть потрібні в будь-якому посланні. А також май запас кривозірки й смолоскипа, їхній сік поєднуй три до одного, щоб одержати заперечення. Ніколи не позначай заготовки кольором: барвник, на першу пробу позбавлений смаку, може зіпсувати послання й навіть надати йому протилежного сенсу. Розпізнавай за запахом або запам’ятовуй, у якій пляшечці зберігаєш концентрат…»

Старий чекав. Дзюрчала вода. Кінь сумно колупав копитом буру глицю.

Зненацька дівчина, яка привела їх сюди, — дівчина в сірому балахоні, із зашитими повіками й двома світлими косами, — підійшла до Джмеля й провела долонею по лицю.

Рот її здивовано розтулився. Мабуть, її попереджали, що в чужинців очі на лиці, і очі відкриті — але вона не вірила.

За весь час своїх мандрівок Стократ ні разу не бував у такому дивному місці. І розумів, що навряд чи побуває. Навіть якщо вибереться з цієї халепи живий.

Ці люди зовсім недавно — може, учора — пережили потрясіння. Багатьох утратили. Ті, що сиділи мертві за покаянним зіллям, кого Стократ і Джміль бачили сьогодні, були чиїмись чоловіками, синами й братами. Ті, хто присудив їх до такого роду покаяння, — теж.

Ці люди погрожували отруїти колодязі й джерела «чужинцям», що живуть по сусідству. Ці люди були мисливцями, і їх не бентежив запах крові, але й душогубами вони не були, це Стократ міг сказати з певністю.

Він розглядав візерунки на їхніх лицях. Повіки були зашиті в усіх, причому, як видно, змалку. Стократ бачив, як, стоячи поруч, вони іноді проводили рукою по лицях одне одного, наче зчитуючи важливе повідомлення.

І ще він бачив, як деякі, особливо молоді, дивляться на сонце. З того, як вони тримали голови, як поверталися слідом за світлом, Стократ раптом зрозумів і здивувався: вони не сліпі.

Не сліпі! Чи була спочатку хвороба, епідемія, що відібрала зір у тих, що вижили, чи довелося їм закривати очі з необхідності — але тепер зашиті повіки — це тільки традиція? Крізь візерунок на лиці вони бачать світло. Але не намагаються дивитися. Навіщо? У них є язики й мова…