Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Стократ стис губи, щоб нічого не бовкнути вголос. Не можна було відвертати Джмелеву увагу; та й кому і чому допомогло б зараз це нове знання?

Хлопець сів за стіл навпроти старого. Старий, наче видющий, хлюпнув у свій кубок води з глечика, двома пальцями — вказівним і середнім — підхопив найтоншу трубку зі стола, вкинув у воду три червонуваті краплі. Руки його рухалися невловимо й легко, підхоплюючи інгредієнти, змішуючи, додаючи у воду; за мить він підштовхнув кубок співрозмовникові, через стіл. І завмер, з гідністю втупивши в простір зашиті очі.

Джміль тремтячою рукою підніс келих до губів. Він боявся, що розгубиться, що одразу заплутається — але послання виявилося образливо коротким і простим: «Молодий умієш говорити питання».

Наче надряпаний великими буквами, навмисно безграмотний — заради простоти — лист. Слово до дурника, який і такого звертання не заслуговує. Джміль уважно подивився на непорушного діда; що вони думають про себе, лісовики, люди без очей і без людської мови?!

Дівчина, що прислужувала за столом, поставила перед ним чистий кубок і глечик з водою. Джміль зосередився.

Не поспішати. Головне — не поспішати. Він усе знає. Аби не помилитися в поспіху. «Молодий» — солодкуватий смак, «причина» — комбінація солі й кислоти, «без’язикий» — поняття із запереченням, рідина втрачає колір, а це витяжка з ягоди лунь — сумнів…

«Молодість — не привід для німоти». Або так: «Хіба молодий — значить без’язикий?» Рідкувате, але граматично точне питво. Якщо він не переплутав, звичайно, дозування порошку.

Старий прийняв послання. Понюхав. Пригубив. Лице його не змінилось, але він одразу ж відставив кубок, наче відмовляючись куштувати далі.

Джміль зіщулився на своєму кріслі. Обернувся до Стократа; той тримав долоню на руків’ї меча. Кепський знак.

Старий ляснув у долоні, вимагаючи новий кубок. Руки його заснували, як лапи павука; Джміль сьорбнув води — губи пересохли, й язик прилип до піднебіння. Майстер говорив: «Щоб розуміти тонкий сенс, ти повинен відмовитися від гострої й солоної їжі, не доторкатись до вина, завжди носити з собою баклагу й змочувати рот, не допускаючи спраги…»

Старий присунув до нього нове питво. Джміль покуштував…

«Ласкаво просимо, маленький брате».

Він захлинувся. Насилу стримав кашель. Знову випив чистої води; послання було складене за найвищими законами, з довгим шлейфом післясмаку.

— Стократе, — Джміль обернувся до супутника зі слізьми полегшення на очах. — Він чемно вітає нас у домі людей і просить тебе не торкатися до зброї. Він каже, що вони пережили… втратили… одне слово, сенс у тому, що й так багато народу вбили, нас не вбиватимуть. Не займай, будь ласка, меча.

Він чекав, мовчав і дивився, як повзуть тіні по витоптаній бурій глиці.

Старий і хлопчик розмовляли. Кількасот озброєних людей чекали, чим закінчиться ця розмова.

Джміль то здавався впевненим, то раптом блід і брався швидко сьорбати чисту воду з кухля. За Стократовими розрахунками, хлопцеві давно пора було відійти до вітру — але той сидів, ковтав і пив, возився з порошками й слоїками і вставав тільки, щоб дотягтися до рідкісного інгредієнта, що загубився в торбі.

«Дивно, — думав Стократ. — Я вважав, що бачив геть усе на світі — міста й порти. Гори й смерчі. Пустелі і юрби. Я вважав себе досвідченим. А тепер я безпорадний, мов муха, і не знаю, чим йому допомогти.

Що їм сказати? Розплющте очі, подивіться на небо? Розкрийте роти, скажіть одне одному слово, ваші язики не тільки, щоб смакувати? Я, Стократ, зведений тут до рівня німої худоби…»

А сонце сідає. Наближається час, призначений князем. «Якщо не повернетеся через добу, — сказав він, — ми атакуємо».