Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Але їх отруїли!

— Вони отруїлися, — тихо поправив Джміль. — Отрута була в їхніх кубках… Пусти.

Він вивернувся з-під Стократової долоні й підійшов до стола. Старанно не дивлячись в обличчя мерців, зачерпнув ложкою синюватої рідини й підніс до губів. Зморщився. Похитнувся; Стократ опинився поруч з баклагою води напоготові: він уже помітив, що після кожної проби хлопцеві треба багато-багато чистої води.

— «Ми винні», — відпирхуючись, переклав Джміль. — «У порушенні… вискакуванні… злому протистоянні закону…»

— Може, в бунті?

— Точно, — Джміль вдячно на нього глянув.

— То це страчені бунтівники?!

Джміль жадібно напився. Промокнув губи.

— Дуже складне послання.

— Ти чудово даєш раду.

— Це високошляхетні лісовики… люди, які виступили проти чогось… закону, чи що… потім зізнались і вбили себе.

— Як шляхетно й зворушливо.

— Тобто насправді їх перемогли, і вони, щоб уникнути ганебної страти… отак.

— Навіщо нам їх показали?

Джміль знизав плечима.

Невідомо, чи розуміла сліпа дівчина хоч слово — але, коли Джміль повернув баклагу Стократові, вона відновила шлях, не озираючись, точно знаючи, що чужинці не відстануть.

Якщо ми сліпі в темряві, думав Джміль, то люди, які чують усім тілом, повинні бути безпорадні в тиші. Тому на цій галявині ніколи не буває тихо: сто струмочків розведено по жолобах, і кожний потік падає зі своєї висоти, і звук його, дзенькіт або шелест, означає для них те саме, що для нас — різьблена колона чи арка. Так вони прикрашають свій дім. І навіть майстер ніколи тут не був.

Барв тут не було — крім тих, що безкорисливо дарував ліс. Коричнева земля, темно-червоні стовбури й блідо-зелена глиця, і під сірим навісом — стіл, і на столі прилад для діалогу.

Джміль відчував, як стрибають його ребра в такт ударам серця. На тому краю стола непорушно сидів старий лісовик, його очей не було видно зовсім — і вилиці, й повіки, й лоба вкривала стара щільна вишивка. Рот був величезний, з великими губами, щільно стиснутий, ніздрі довгого тонкого носа посмикувались. Рука, біла, аж синя, з п’ятьма щільно стиснутими пальцями, вказувала місце навпроти.

— Тебе кличуть побазікати, — неголосно сказав Стократ.