Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Якщо вони мене отруять, — квапливо сказав Джміль, витягуючи затичку, — якщо вони мене отруять, ти знай, що це ганьба для людей і образа, що це особливий знак — ми вважаємо вас гіршими за тварин, і тоді треба, щоб князь ішов з усіма, хто носить зброю, і вбивав усіх: великих, маленьких, старих…

Він зупинився, дивлячись на глечик у своїх руках.

…І коли останній лісовик умре, геть усі стануть без’язикі. Нікому буде смакувати мовчазні бенкети-поеми. Джміль дивився на глечик і намагався зрозуміти, що ж за слова він щойно вимовив: убивайте всіх…

Але ж вони самі цього прагнули. Отруїти посланням — значить тяжко образити весь рід. І образи вже завдано. Порівняно з цим і смерть Джмеля нічого не додасть, не змінить, усе одно що листок упаде з дерева…

— Ну то й нехай, — сказав він глечикові й відсьорбнув.

Питво було таке їдке й солоне, що в нього залоскотало в носі й навернулися сльози. «Кара»! Він тричі встиг захлинутися слиною, перш ніж зрозумів: до без’язиких, тобто звичайних мешканців Макухи, це слово не має стосунку. Кара; минулий час, остаточно. Свої, але чужі. Нестерпно складне, насичене смаками, заплутане пояснення, з якого Джміль зрозумів тільки, що тепер цьому неподобству покладено край…

Він сплюнув зілля прямо на дорогу. Жестом попросив у Стократа води, сьорбнув з його кухля, прополоскав рота.

— Вони щось вирішили, щось закінчили й когось покарали. Зі своїх.

— За що?

— Я не можу зрозуміти.

— Чому вони вбили мовознавця?

— Про це тут нічого немає.

— А нам що робити?

— Зараз…

Джміль передихнув і знову набрав рідини в рот. Де тут післясмак; сім чи вісім тактів, лихо та й годі. Майбутнє, воля, виявлення…

— Ми, начебто, повинні йти.

— Куди?

Дівчина, що нерухомо чекала весь цей час, повернулася й пішла по дорозі не озираючись.

— Скажи людям, щоб не йшли за нами. — Джміль нервово оглянувся. — Вони нас запросили одних, на переговори.

— Не бійся.