Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він свиснув ще раз. Тоді підійшов до чаші, встановленої на висоті людського росту, і підпалив виведений назовні ґніт.

Спалахнуло так, що Стократ відсахнувся. Стовп вогню здійнявся над дорогою, і небезпечно затріщали гілки, порушивши незриму межу.

— Це завжди так буває? Вогонь завжди так сильно горить?

— Ні, — Джміль ковтнув. — Так не горить. Це небезпечно.

Стократ озирнувся. Ліс був скрізь однаковий — і на стороні лісовиків, і на стороні «без’язиких». Рожеві сосни стояли в корі, мов у панцирах — темно-червоних, водночас церемоніальних і бойових.

— Хтось іде, — сказав Джміль.

Вогонь майже одразу спав. Дим потягло в інший бік. Примружившись, Стократ розгледів на дорозі людську фігуру. Одну.

Людина йшла не ховаючись, без зброї. Через кілька секунд здалося, що це хлопчик-підліток — та коли лісовик наблизився, стало ясно, що це дівчина.

Світле волосся, заплетене у дві коси, лежало в неї на плечах. Очі були заплющені назавжди, вії впліталися в шкіру шовковими нитками, червоно-чорна вишивка вкривала вилиці та скроні.

Стократ завмер, вдивляючись у переплетіння ниток на її лиці. Вони складалися в хрести, у кручені колоски, у багатошарові візерунки. Очні яблука під тонкою білою шкірою не рухалися, навіть не здригалися. Губи, вкриті прозорою олією, ледь блищали.

— Привіт, — сказав Стократ.

Дівчина постояла, ніби вагаючись. На зріст вона була як Джміль, але значно вужча у плечах. Без головного убору, в довгому сірому балахоні з широкими рукавами, з безоким лицем, вишитим узорами, вона зовсім не здавалася сліпою.

Стократові дуже хотілося провести долонею перед її зашитими очима, підтвердити свій здогад. Але це було б дуже неввічливо, та й, мабуть, небезпечно.

— Привіт, — повторив він. — Ми прийшли, що тепер?

Дівчина ворухнулася, хитнувши полами свого довгого вбрання, й подала глиняний глечик — до цього він увесь був схований у рукаві.

Стократ подивився на Джмеля. Хлопець, зціпивши зуби, дивився на глечик і на руку, що його тримала. Стократ ступив уперед, навмисне плавним рухом потягся…

— Не можна! З рук не беруть таке послання, тільки із землі!

У голосі Джмеля була така сила, що Стократ позадкував.

Невідомо, чи чула дівчина їхні голоси й чи розуміла, про що йдеться, але вона, постоявши ще мить, нахилилася, наче перегнувшись навпіл, і поставила глечик на землю. Відійшла на крок. Джміль, голосно зітхнувши, кинувся вперед і підняв послання.

Руки в нього тряслися так, що Стократ злякався: хоч би все не розлив. Що тоді?