Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Цікаво, — Стократ безтурботно всміхнувся Джмелеві. — Збирайся, чи що?

До околиці їх проводжала Тіна, що бозна-звідки й узялася. Стократ з самого початку велів їй мовчати, і вона мовчала, тільки кліпала мокрими віями. По узбіччях подекуди стояли озброєні люди. З-за парканів визирали жінки та підлітки.

Стократів кінь здавався крокуючою горою й подзенькував з кожним кроком: Джміль поспіхом розлив по пляшечках і порозпихав у кошики чи не всю хазяїнову майстерню. Сам Джміль тяг на спині свою торбу, і тільки Стократ не був обтяжений нічим, крім меча.

Пройшли повз дім Лопуха. Повз дім Латка; у відкриту хвіртку витріщались на Джмеля близнюки Окра й Бик; усі вони довго вчилися мовознавству й могли тепер бути на місці Джмеля.

А може, не могли.

Величезний будинок торговця Східця стояв темний і тихий, наче покинутий.

На околиці всі, хто було пристав до процесії, відстали. Зате нові мовчазні люди, що чекали на перехресті, стали колоною й рушили слідом — на певній відстані. У їхніх важких кроках, у брязканні зброї була для Джмеля слабка розрада: на твій труп, обіцяли кроки, ми навалимо десяток ворожих трупів. Ура.

Стократ крокував попереду, за ним слухняний кінь. То прискорюючи ходу, то втомлюючись під вагою торби, Джміль плентався за ними і думав, що ось воно, ще одне випробування. Там, на помості, він довів, що найкращий з усіх — за це його принизили й прогнали. Тепер начебто нічого й нікому доводити не треба, та він усе одно йде, і облизує вкриті кіркою губи, і думає, хоч би не підвів язик…

Вони проминули камінь, на якому він плакав у день свого вигнання — від утрати, а більше від несправедливості. Спустилися по дну яру, зайшли в ліс, і через кілька хвилин попереду з’явилася застава.

Стократ сповільнив ходу.

Він чудово пам’ятав те місце, далі якого минулого разу не пішов. Невидима межа, за якою йому привиділася напруга тятиви. Тепер напруги не було — але було щось інше.

Запах?

Залізна чаша, в якій розкладали сигнальний вогонь, стояла тепер порожня й чорна, і від неї тхнуло горілою смолою. Ліс, цілковито вільний од пташиних голосів, смердів землею й сталлю. Дорога йшла вперед, на стоптаній глиці губилися сліди.

Стократ свиснув на весь ліс. Ніхто не відгукнувся. Кінь переступив з ноги на ногу, дзенькнули слоїки та пляшечки в сумках.

— Ніхто не зустрічає, — сказав Стократ з посмішкою.

Ті, що йшли за ними, відстали й притихли. Та якби в цю мить вилетіла стріла з лісу, хоч одна стріла — відповідь не змусила б себе чекати, месники з мечами й сокирами чекають тільки знаку; Стократові хотілося вірити, що й лісовики це розуміють.

— Без запрошення йти не можна, — сказав хлопчик.

— А якщо не кличуть?

— Без запрошення не можна, — твердо повторив Джміль. — Це давнє правило. Ніхто його не порушував, навіть майстер.

— І що ж робити?