Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Я хазяїн на своїй землі, — неохоче відгукнувся князь. — Я повинен знати, що відбувається. Так, у мене є очі й у Макусі, і в Правій, у Лівій, і… лісовики теж дещо бачили.

— Що їм розуміти в торговельних справах? У справах торговця Східця, наприклад?

— Та нічого! — князь дивився Стократові у вічі люто і відчайдушно, наче в бою. — Купець тут ні до чого, не приплутуй Східця… Про розбійників я від них довідався, від лісовиків. Вони одного покидька вигнали, той пристав до розбійників, лісовики мені через майстра й донесли. По-чесному. По-сусідськи.

— Уже ясніше, — Стократ кивнув. — А Східця все-таки… за що ви його підставили під ніж?

Джмелеві здалися занадто цінними в цей момент не тільки вуха, але й голова; Стократ недбало поклав йому руку на плече: знаю, мовляв, що роблю. Не турбуйся.

— Ну ти й чаклун, — помовчавши, сказав князь. — Тихий та простий, і не боїшся тебе, а потім — ба, а ти вже в горлі стирчиш, як гачок. І не позбутися.

— І все-таки?

Князь вилаявся. Для завершення фрази йому не вистачило повітря, він вдихнув ротом і продовжив лайку — довгу, липку, сповнену деталей, та від цього анітрохи не слабшу. Потім відхекався й продовжував, наче нічого й не сталося, звертаючись до Стократа, але дивлячись на Джмеля:

— Східець торгував Макухою, чаклуне. Ти чужинець, тобі не зрозуміти. Люди з Долини давно міркують, як нас прибрати до рук. І Східець почав: уже й склад спільний відкрив на нашій землі, уже торговельна співдружність, уже зібрав під це діло інших купців, уже приходять чужинці, нам мита не платять, а платять у Долину… Через кілька років була б Макуха не сама по собі, як тепер, а при Долині — піддольник, так вони кажуть…

— І тоді б ви з князя стали намісником.

— Ображаєш. Намісники в них усі свої.

— Важко вам. Між долиною й лісом.

— Даю раду, як бачиш.

— Не дуже, — сказав Стократ.

Князь налився кров’ю:

— Що?!

Стократ не злякався:

— Не дуже даєте раду, з лісовиками, наприклад… Ех, майстра нам не вистачає. Його б розпитати…

Він раптом насторожився, наче почув новий запах:

— Що він міг такого знати — мовознавець, — що вони раптом вирішили його усунути?