Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Майстер?

Князь завмер із роззявленим ротом. Джміль міг бачити всі його зуби — чисті, білі, з єдиним застряглим у щілині шматком м’яса.

— Він міг вести власну гру, — повільно сказав Стократ. — Він же єдиний умів говорити і з вами, і з ними. І от вони вирішили його прибрати, щоб щось приховати…

— Вони не могли, — сказав Джміль і одразу пошкодував, що розкрив рота, бо опинився між двома поглядами, наче між лезами ножиць. — У їхньому питві немає слова… немає поняття «таємниця», мова по-іншому влаштована…

Він замовк, водячи руками, не знаючи, як пояснити.

— Зрозумів, — уривчасто сказав Стократ. — Ти впевнений?

— Так, — Джміль перевів дух.

Князь знову вилаявся — тепер без люті, монотонно.

— Стривайте, ясновельможний, — обірвав його Стократ. — Вони можуть вас у чомусь винити? За щось мститися?

— Завтра, — прогарчав князь, — на світанку… та прямо зараз, чого там, світанок близько… Підемо до них у гості. Агов, Очі-й-Вуха! Оголошуй збір, усім підйом, випалимо їхні нори, годі…

— А вони нам воду отруять, — тихо сказав Джміль.

І Стократ, і князь знову подивилися на нього. Він дивно почував себе під їхніми поглядами: ще вчора — взагалі ніхто, не гідний навіть бути учнем мовознавця. Сьогодні — рівноправний співрозмовник на раді, де йдеться про життя й смерті.

— Ми їх усіх переб’ємо, — уривчасто сказав князь. — На їхні стріли в нас є щити. А на наш вогонь…

— А вони нас, — Джміль говорив, долаючи біль у потрісканих губах. — Ми одні одних переб’ємо, і тоді прийдуть люди з Долини, на все готове.

Запала тиша. Стократ усміхався, наче чимось задоволений.

— Треба скласти їм питво, — сказав Джміль ще тихіше. — У сенсі, послання. Треба йти до них на переговори…

— Я не піду, — сказав князь з відразою.

— Я піду, — Стократ потягся, наче після доброго відпочинку. — Джмелю, будеш тлумачем?

Ще кілька секунд усі мовчали.

— Навіщо тобі? — запитав князь, дивлячись у різьблену стелю з рожевої сосни. — Оце все?