Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Так вийшло, — сказав Стократ.

Він розкрив було рота, щоб розповісти хлопчикові, як це сталося з ним уперше — вночі, на битому шляху, коли в нього, шістнадцятирічного, почали стріляти з темряви. Як гидко верескнула стріла біля вуха, як друга встромилась у дорожній покажчик, як провалилася з жаху душа до самих колін. Напали, ймовірно, тому, що в нього був гарний меч — скоріше за все, на клинок і зазіхнули…

До того він тисячу разів тренувався, розмахуючи мечем і уявляючи себе в гущавині бою — але тієї ночі вперше почув, з яким звуком входить сталь у тіло ворога. І біг, поки чужа кров, що перемастила його з голови до ніг, не охолола зовсім і не висохла. Тоді він заліз у річку — прямо в одязі, хоча була вже осінь, і довго відмивав себе й клинок, а як подивився на нього при світлі багаття — зсередини, наче з вузького вікна, глянула на нього чужа полонена душа.

— Що? — запитав Джміль.

— Га? — Стократ стрепенувся.

— Ти хотів мені щось розповісти.

— Та ні, просто задумався.

Він сів коло Джмеля й прихилився спиною до стіни. Той раз коло багаття він так перелякався, що трохи не викинув меча. Полонена душа не пішла на другий день і на третій, а на четвертий клинок став утроє важчий, ніж звичайно. Тоді підліток-Стократ розлютився й застромив меча в землю з криком «Геть!», і побачив, як душа пішла — перетекла в дощового хробака, випадково перерубаного клинком…

Джміль раптом просвітлів:

— Скажи — а чаклунством ти не можеш прочитати це послання?

— Ні, — Стократ з жалем похитав головою. — Але якби я вчився — у мене, мабуть би, згодом вийшло.

Джміль непевно всміхнувся:

— У тебе б вийшло… А хочеш спробувати?

— Як?

— Є ж словник…

Він поспіхом вийшов і одразу ж вернувся зі своєю торбою.

— Дивись, у цій пляшечці — «два», а в цій — «великий». Ти покуштуй, а потім відрізни!

— Давай.

Смак в обох крапель був ледве вловимий, і різниця між ними майже не відчувалася. Стократ кілька разів видихнув носом, поводив язиком по піднебінню: перша, здається, була трошечки солодша.

— А тепер скажи, що тут? — Джміль, таємно подзенькуючи пляшечками, подав йому ще ложку.