Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Злегка погойдуючись, він пройшов по будинку. Зупинився посеред великої кімнати з лавами вздовж стін.

— Отут він нас учив… Думав, ніколи сюди не повернуся.

— Відпочинь, — знову запропонував Стократ. — Хочеш, сходимо в трактир, провідаємо Тіну?

— Ні, — Джміль похитав головою. — Що ми їм усім… скажемо?

— Нічого. Я накажу їм не питати.

— Тобі просто, — Джміль опустився на лаву, на своє звичне учнівське місце. — Тобі просто. Ти можеш наказати. Або вбити, якщо не послухаються.

— Я вбиваю тільки душогубів. І тих, хто живе насильством.

— Один — трьох, — Джміль прикрив очі. — А якби їх було четверо?

— Однаково.

— А семеро?

— Упорався б.

— А десятеро?

— Мабуть, ні, — Стократ засумнівався. — Проти десяти я не виходив ні разу.

— Як ти так умієш? — помовчавши, спитав Джміль.

— Тобі скільки років?

— Чотирнадцять.

— Коли мені було чотирнадцять, я був сиротою в притулку, без сім’ї, без меча й без жодної надії. А через рік з’явився чоловік, який подарував мені меча. Отак — подарував, упав і вмер, бо був дуже старий…

— Чарівник?

— Не знаю. Тільки відтоді я почав… сам себе питати. Думати. Дивитися. Шукати й відгадувати загадки.

— І вбивати вбивць?