Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Солоний як воля, солодкий як ступінь, кислий як рух, гіркий як час. Солоний… тут є відтінок солі, який явно щось значить, але Джміль не може його прочитати. Майстер — той зміг би.

Він сплюнув рідину. Язик одерев’янів. Може, отрута в питві все-таки є й тільки тепер почала діяти?

— Я не зрозумів, — йому дедалі важче ставало говорити, — не зрозумів до кінця. Це якась, ну, форма оголошення війни… Мені треба в кабінет майстра. Подивитися книги, записи, зразки…

Він похитнувся. Стократ підхопив його під лікоть.

— Отруївся? — швидко запитав князь.

— Голодний, — Стократ заглянув Джмелеві в очі. — Втомився. Вели, нехай йому зварять багато солодкої каші і…

— Не солодкої, — пробурмотів Джміль. — Прісної… для язика.

У цьому кабінеті, де стіни до стелі були заставлені склянками, де навіть після смерті хазяїна булькали барвисті рідини в перегінних приладах, де гірляндами звисали зі стелі заварені в смолу зразки, — у цьому кабінеті й за цим столом хлопець став значно більше схожий на чаклуна, ніж будь-хто зі Стократових знайомих.

Блідий, аж синій, дуже зосереджений, Джміль одразу ж поставив воду на маленьку плитку — грітися. Потім, безупинно полощучи теплою водою рота, знайшов у сусідній книжковій коморі кілька томів, добув зі стелажів пляшки, запалив свічки й серед усього цього розкрив свою рвану подорожню торбу. Хлопцеві було байдуже, який у нього вигляд. Хлопець працював, і йому було важко.

Будинок загиблого мовознавця стояв порожній, на ґанку чергувала варта. Очі-й-Вуха якимось чином умовив жителів Макухи притримати свій гнів до завтра. У селі знову зробилося тихо, і вулиці підозріло спорожніли.

Пундика посадили під замок у князевому домі — щоб не розніс передчасно новину про страшну погрозу лісовиків. Хлопцеві й досі не сказали про загибель батька, і Стократ не знав, милосердя це чи знущання.

Патрулі, таємно розіслані до джерел, принесли добру звістку: вода чиста. Принаймні поки що. Князь велів розставити біля колодязів вартових.

— Може, вони просто залякують? — Стократ ходив по будинку, все розглядаючи, але ні до чого не доторкаючись. — Цілу річку отруїти, — це, знаєш, ніякі лісовики не подужають… Чи подужають?

Він зупинився у дверях кабінету, де хлопчик сидів скорчившись над полірованою мармуровою дошкою. На дошці застиглим воском були намальовані пелюстки та стріли, і кольорові краплини рідини вигадливо зливались, як на палітрі.

— Ну що, Джмелю?

— Не розумію, — сказав хлопець, і Стократ побачив, що хлопець на межі істерики. — Уже язик у роті геть… як дерево. Не розумію!

— Відпочинь.

Зайшло сонце. З хвилини загибелі торговця Східця минула рівно доба.

Джміль ще раз прополоскав рота. Сплюнув. Притис до губів серветку: потріскані губи кривавились.

— Дуже міцний… смак. Зле послання. Багато солі й кислоти. Роз’їдає рот… Тьху.