Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— А що лісовики?

— Зачаїлися. На заставі пости… Що робити, ясновельможний?

— Іди до наших, — уривчасто звелів князь. — Іди, вони зараз припруться з майдану сюди, ще й мертвого Східця з собою притягнуть. Іди, скажи їм… придумай, що. Але щоб сьогодні вони були по домах, і завтра теж, а зранку подивимося…

Очі-й-Вуха скептично похитав головою:

— Щоб думати, ясновельможний, маємо часу тільки до ранку. Та й то… якщо лісовики раніше не прокинуться.

І вийшов у потаємні двері.

— Та це ще не все, — сказав князь, провівши його очима.

Стократ напружився.

— Уночі друге послання виклали. Розвели вогонь… Дозорці не брали до самого світанку — стріл боялися. Потім усе-таки загородилися щитами й узяли. Принесли мені… А що в цьому посланні — хто мені скаже? Може, ти?!

— Не буду нізащо, — Пундик дивився на князя знизу вгору, губи його тряслись, але очі дивилися твердо. — Я ніколи не буду, я не вчився, я нічого не вмію. У мене ніс забитий. Я нічого не знаю. Я не буду, і рота не розтулю, і все одно нічого не зрозумію!

На столі в князя стояв простий глиняний глечик — Джміль бачив такі тисячу разів. Це був звичайний посуд лісовиків, у ньому вони передавали всі свої послання.

— Та зрозумієш, — ласкаво сказав князь. — Я зараз нагая візьму, і все ти зрозумієш, шмаркач.

— Хоч ріжте! — Пундик підвищив голос. — А-а-а!

З-за вікон йому відповів галас юрби: люди з’явилися до князя, вимагаючи захисту. Вимагаючи рішення. Вимагаючи негайних дій.

Князь перевів погляд на Джмеля. Той глибоко вдихнув — та так і залишився стояти, не зводячи очей з глечика.

— Пробуй ти, — кивнув князь. — Вчився?

«Мене ж визнали недостойним», — сумно подумав Джміль і сам собі здивувався — де беруться такі думки на порозі, скоріше за все, жахливої загибелі?

— Хвилину, — сказав Стократ.

Він узяв глечик за шийку, як дохлу гуску. Обережно погойдав у повітрі. Вийняв ганчір’яну затичку.

Обережно підніс шийку до носа. Поводив туди-сюди долонею, підганяючи запах. Підняв брови.