Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Пане, ви в покоях правителя, віддайте меч!

Стократ не дивлячись витяг з піхов клинок, і всі четверо розступилися, наче тісто під ножем.

Джміль ніколи не переступав порога князівських покоїв. Панелі з рожевої сосни, різьблені картини, що зображали полювання та битви, здалися йому зненацька грубими. Рожеве дерево з часом набуло неприємного м’ясного відтінку; Джміль опустив очі, щоб не спіткнутися об який-небудь поріг, щоб не попасти чоботом у складку плетеної циновки, і з сумом подумав, що за сліди на такій підлозі його, мабуть, покарають.

Стократ знав, куди йти. Джміль ішов за ним, як лоша на прив’язі. Величезний будинок глухо шумів, наче вітер у димарях, у цей шум впліталися схлипи й тонкі завивання. У передньому покої виявився Пундик — він стояв навколішки й ридав, не витираючи сліз і соплів, скорчившись, майже торкаючись лобом блискучої дерев’яної підлоги, але це були поки що сльози не горя, а страху.

— І тебе, — голосив він, побачивши Джмеля, — і тебе теж… усіх нас потруять…

І завив; Джмелеві здалося, що Пундик, як завжди, грає, зображаючи тепер маля: ану ж пожаліють дитину.

Він сповільнив кроки, розуміючи, що треба сказати, сказати хоч щось осиротілому Пундикові — але Стократ поклав йому руку на плече, важку й тверду руку, яка не допускає заперечень, і провів уперед, до закритих різьблених дверей. Легко стукнув кісточками пальців — прямо по лобі зображеного на дверях воїна, штовхнув двері й зайшов; князь стояв коло вікна й дивився трохи роздратовано — начебто чекав Джмеля й Стократа, давно чекав і вже втомився через їхнє запізнення.

— Поспішали, — сказав Стократ з порога, наче вітаючись. — Чули.

Князь подивився на Джмеля. Потім знову на Стократа й знову на Джмеля, наче щось вирішуючи.

— Вийди, — тихо сказав Стократ. — На хвилину.

Джміль повернувся за двері з вирізьбленим на них воїном.

Щільно причинив за собою важку стулку. Пундик так само стояв навколішки, дивився на нього знизу вгору зовсім сухими, тверезими очима:

— Він тільки губи помочив і зразу весь почорнів, як у вогні. І впав. Ні слова не промовив! Чорний, як головешка! Зуби вишкірив! Я більше ніколи, ніколи в житті не візьму… нічого від лісовиків, ніякої їхньої посилки! Нехай мене хоч ріжуть, хоч патрають — я в рот ні краплі не візьму!

— Дірявий човен далеко не попливе, — пошепки сказав Джміль.

— Що? — Пундик зморщив лице. — А… Та він нам тоді, на випробуванні, чистої води дав, обом. Тільки ти дурень. А я згадав, як він нас учив ще навесні: якщо зовсім не можеш прочитати — збреши що-небудь. Майстер брехню розкусить, а простак повірить, так відрізниш розумного від простака… А ти, дурень, забув. А я згадав… Це проба на розум, ти не збагнув? Хоч користі з того розуму… Хай воно все горить, ти як хочеш, а я все це бачив, ба-чив, на власні очі, ото він тільки губами торкнувся… наче листок, згорів, на льоту, поки падав — одна головешка лишилася…

Джміль дивився, як він голосить, і думав про Східця — як він упав з коня. Треба було розкрити рота й сказати — твого батька вбили.

Але Джміль мовчав.

— Їх було троє, — сказав Стократ, відповідаючи на непоставлене питання. — Наживку з’їли перш, ніж я втрутився.

— Наживку, — князь поводив рукою по щоці, торкнувся нігтем щетини. Різко обернувся: — Чого прийшов? Доповісти? Не вірю. По нагороду?

Він вийняв з шухляди й лунко впустив перед Стократом гаманець на шкіряному шнурку: