Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

І замовк, уражений невідповідністю: він, що жодного разу в житті не тримав меча, — і пишномовні мрії про доблесть.

— Воєнна доблесть — це добре. — Стократ ішов легко, його чоботи, здавалося, ледь торкалися крутої, нерівної, кам’янистої дороги. — Тепер скажи мені: з ким вони воювали? Коли? Хто переміг?

— Я не знаю! Це ж хтозна-скільки років минуло! Майстер казав, що в них були війни між собою, потім ще з людьми, тоді, раніше, коли про Макуху й не чули. А потім їм набридло воювати, вони пішли до себе в ліси й відгородилися від усіх. Їм нічого не треба — усе в них є, ліс, вода, дичина… От тільки буряки люблять. На буряки найохочіше міняють свій ліс.

Дорога вийшла на новий закрут. Уперше з’явилася внизу Макуха — найвищі будинки, князів дім та вежа, лісові склади й тартак, широка дорога до пристані…

— Скажи, отруєне послання — що це може означати? — тихо запитав Стократ.

— Війна, — Джміль говорив ледве чутно, так, що шелест дрібних камінців під копитами коня заглушив його слова. — Отруїти посланням — це… принизити. Обізвати брудною твариною. Не просто вбити, а…

Він замовк. Увесь жах становища відкрився йому тільки тепер: майстер мертвий. Немає гіршої звістки, ніж отрута в посланні. Ніхто в Макусі цього не розумів, ніхто не знав звичаїв лісовиків так, як знав їх Джміль.

Стократ заглянув йому в лице, знизу вгору:

— Чого притих?

Джміль мовчав; Стократ торкнувся його руки.

— Не бійся.

Джміль знизав плечима.

Стократ мовчки заскочив у сідло за його спиною, і кінь перейшов на рись. Джмелеві довелося міцніше зціпити зуби.

Вулиці Макухи пропахли страхом і злістю. Робота зупинилася. Діти сиділи по домах; коло помосту зібралися чоловіки, майже всі при зброї. Стократ вчасно помітив юрбу попереду й обігнув майдан кружним шляхом.

Він чудово уявляв собі, що станеться через кілька хвилин, коли на майдан прибудуть стражники з тілом Східця. Треба було поговорити з князем якнайскоріше — перш ніж перед домом зупиниться процесія озлоблених людей, що несуть жертву на руках і спрагу помсти в горлі. А те, що Східця припишуть до числа колишніх і майбутніх жертв лісовиків, Стократ не сумнівався.

Він клацнув язиком, і кінь помчав по напівпорожніх вулицях, мов скажений. Джміль охнув і помаленьку почав сповзати на бік.

— Тримайся.

Стократ спинив коня перед будинком князя, зістрибнув і підхопив хлопчика за мить до падіння:

— Ходімо.

Стражники, що чергували коло входу, заступили було дорогу: