Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Стократ зітхнув:

— Та й ти не просто так сидів у себе в трактирі й чекав проїжджих.

— Що? — хазяїн різко підняв голову.

Стократ дивився йому прямо у вічі.

— Наклеп, — хрипко сказав хазяїн трактиру. — Я людина… надійна, у мене ліцензія від князя… стільки років на одному місці, мене всі знають… А ти бурлака, ти… про тебе таке кажуть, що…

Він замовк.

— Поділили здобич і розійшлися в різні боки, — задумливо сказав Стократ. — Хтось пропав і вмер, хтось вижив і далі чинив розбій, хтось на свою частку вибився й побудував млина… чи трактир, наприклад. І пішло інше життя: сім’я, діти, господарство. Але коли раптом з’являються колишні дружки, як їм відмовиш?

— Наклеп, — прошепотів хазяїн, і голос його з хрипкого став сиплим.

— Півроку тому — були ті самі чи інші?

— Не знаю. Ти мене не забалакуй… чаклуне.

Стократ кивнув:

— Так. Допитати б їх, та пізно. Хоча…

Він витяг з піхов меча.

Хазяїн трактиру відсахнувся разом з важким кріслом, на якому сидів:

— Ти…

Й одразу вмовк. Клинок у Стократовій руці тьмяно світився, наче вузьке віконце в ледь освітлений, хиткий світ. Там, усередині, ворушилися тіні, наче водорості на дні.

— Придивися, — Стократ простяг клинок трактирникові, руків’ям уперед.

— Ні, — той сховав руки за спину.

— Придивись, хто там усередині. Може, когось упізнаєш…

— Ні!