Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Цей розбійник умер останній: Стократ його ледь не впустив. Догнав у напівтемряві, незвично швидкого й спритного, і зупинив, не гукаючи, не глянувши в лице…

— Це лісовик, — сказав старший син.

Стократ узяв у нього смолоскип.

Лежачий був худий і невисокий на зріст, і, мабуть, молодий. Повіки його заплющених очей були пришиті до щік вигадливим тонким швом.

— Ще ніколи не бачив лісовиків, — зізнався Стократ. — І часто вони йдуть у розбійники?

Дім, де він виріс, заслінка груби, столи й підлога, запах диму й вогкого дерева, — все, чим він жив у колишні спокійні роки, обволікало Джмеля, притупляло біль і проганяло страх. Він повернувся додому, і все, що сталося сьогодні ввечері, відсунулося й поблякло: смерть купця і його погонича, сокира, що летіла в голову, відрубана рука, що вчепилася в топорище…

Однак усе, що було в ці вісім місяців, відсунулося й поблякло теж: учнівство й життя в чужих людей, солоні таблички і вправи для чутливості язика, нарешті, надія стати майстром-мовознавцем. Джміль наче враз помолодшав, ніби життя його повернулося назад, до роздоріжжя, й пішло геть іншим шляхом.

Мати нагріла води й скупала його, наче маленького. Їй було байдуже і до мертвих розбійників, і до лісовика: менший син повернувся додому, у цьому був єдиний сенс і цінність дня. Вона була така ласкава й діловита, що Джміль зрозумів: мати ніколи й не вірила, що він досягне успіху в мовознавстві, його провал був для неї питанням часу.

— Ти весь подряпаний, ой-ой… А чого такий синець на спині?!

— Це я торбу погано склав… Кам’яна пляшечка весь час впивалася…

— Кам’яна? Що за штуки, з каміння пляшки робити — дурість!

Вона вилила ківш води йому на голову. Відчуваючи, як тече по лицю тепла вода, Джміль здригнувся — згадав загибель торговця Східця.

У Макусі ще не знають. Пундик ще не знає, що його батько нікому більше не покаже ні своєї пихи, ні гордості. А хтось же ж має принести цю звістку в Макуху…

«Тільки не я, — подумав Джміль і одночасно зрадів і засоромився. — Я не вчитимуся далі, зате мій батько живий…»

Батько й бурлака на ім’я Стократ розмовляли в обідній залі, і в порожньому трактирі якось дивно глухо звучали їхні голоси.

— Виходить, ти все-таки чаклун.

— Я бурлака.

— Чаклун-бурлака, — хазяїн трактиру ніяк не міг зупинити важкої голосної луни, що звучала в ньому десь усередині й змушувала повторювати вже сказані слова.

— Хоч би й так.

— І ти не просто проходив мимо.