Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Джміль прослизнув крізь завісу легко, як запах — тканина ледь гойднулася. «…чимало, видно», — сказав унизу Стократ. Джміль злякався, що ненароком підслухає чужу розмову, і стукнув по поруччю — зараз скаже батькові, що захотілося пити, що спустився по воду… Він і справді відчув спрагу.

— Спускайся, Джмелю. Чого не спиш?

Він пам’ятав звук кожної сходинки. За вісім місяців майже нічого не змінилося — тільки третю зверху батько, схоже, зміцнив. Будинок був збудований добротно, з доброго дерева й багато років уже стояв, лише поскрипуючи східцями й не потребуючи особливого ремонту.

— Я просто хотів води, — Джміль зупинився внизу сходів, несміливо подивився на батька — той був дуже блідий, на лобі краплинами виступив піт. Видно, через загибель торговця Східця ніяк не міг оговтатись.

— І мені налий, будь ласка, — кивнув Стократ. Джмелеві здалося, що його очі слабко світяться в напівтемряві, але це, звісно, через те, що в них відбивається вогник тьмяного ліхтаря на столі.

Джміль мовчки пройшов до діжки з водою, зачерпнув ковшем, узяв з полиці два кухлі. Наповнив перший і поставив перед Стократом; він змалку прислужував гостям, звична дія знову підказала йому, що ніякого навчання не було, що життя повернулося до роздоріжжя.

Стократ подякував кивком.

— Твій син талановитий, — упівголоса сказав він батькові. — Я бачив, як він пройшов випробування. Цікаве це мистецтво, скажу я тобі, і дуже важке.

Джміль, не стримавшись, подивився батькові в лице. Йому дуже хотілося побачити там… гордість. Хоч би тінь. Задоволення з того, що сина похвалили. Але батько сидів блідий, не витираючи поту, і, здавалося, взагалі не чув гостевих слів.

Джміль налив води собі й напився. Сполоснув кухля, поставив на полицю. Батько й далі нічого не казав, і це було дивно, навіть страшно.

— Поспи, — сказав Стократ. — Уже скоро світанок.

Він так і не торкнувся кухля, що стояв перед ним.

Джміль хотів сказати батькові, який щасливий бачити його живим і здоровим — бо розбійники, що хазяйнують на дорозі, могли добратися й до трактиру. Він хотів розповісти, як Стократ урятував йому життя. Хотів попросити прощення за те, що так і не став майстром, хоч обіцяв.

Але порушувати мовчанку, що висіла над порожніми столами, забракло духу. Він невиразно щось буркнув, нахилив голову й повернувся нагору. Важка завіса зімкнулася за ним.

Він не чув, як унизу Стократ сказав мовчазному, блідому, мокрому трактирникові:

— Заради нього я тебе не зачеплю. Хоч ти теж убивця.

До світанку лишалися хвилини. Небо дедалі світлішало, і Стократ спішив. Він задумав виїхати ще до того, як зійде сонце, але, перш ніж їхати в Долину, треба було зробити дуже важливу справу.

Він недовго шукав стоянку розбійників. Знайшов прив’язаних коней під навісом. Легко відшукав схованку, але порожню. Скоріше за все, були ще схованки: десь же осіли гроші, забрані в купців з Долини всього кілька днів тому. Довше не затримувався: знайдеться, кому тут понишпорити, а трактирник навряд чи посміє приховати від князя хоч монету…

Він сів на камінь, що раніше служив, очевидно, кріслом для ватажка на ім’я Косий Бурдюк, того самого, що «вбивав пальцем». Витяг меча. Світло клинка зробилося яскравішим, туманні фігури всередині заворушилися, наче хотіли роздивитися Стократа — хоч у жодної не було очей.

Лісовикова душа трималася окремо від інших пійманих душ. Стократ придивився; цей мертвий був вигнанцем. Давно. За що плем’я відреклося від нього і як йому жилося у світі, де всі говорять і бачать, але ніхто не вміє смакувати?