Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Жаль, — сказав Стократ уголос. — Та що ж удієш.

Він підвівся, ногою збив кору з трухлявого пня, оголивши поселення білястих личинок. Торкнувся вістрям меча гниючої стінки:

— Ідіть.

Дві розбійницькі душі легко впали з клинка, потонули в безформних маленьких тільцях. Нагорі, у кронах, залопотіли крила: прокидався зголоднілий за ніч ліс.

— Отже, така доля, — сказав Стократ, хоча ніхто його й не чув.

Повагавшись, він одійшов убік і встромив меча в землю при корінні молодої ялинки:

— Іди.

Душа лісовика-вигнанця пішла в дерево. Стократ сам не знав, чого він виявив до чужинця таку милість.

Він одв’язав полонених коней, зголоднілих, наляканих, і швидким кроком повернувся до трактиру.

В обідній залі господиня накрила на стіл. Трактирник, досі блідий, з червоними плямами на щоках, непорушно сидів над повною тарілкою. Втім, особливого апетиту не було ні в кого; старший син їв за шинквасом не сідаючи, середній сидів коло матері, Джміль мовчки розносив хліб. Коли Стократ зайшов, легенько стукнувши у двері, всі обернулися одночасно.

— Я там коней привів, треба нагодувати, — він недбало кивнув через плече. — Гарні коні, видно, тих нещасних з Долини…

Трактирник нервово стис ложку.

— …І зберіть мені клунок у дорогу, — продовжував Стократ. — Хліб, сир, копчене м’ясо. Заплачу, зрозуміло.

Хазяїн ледве встиг приховати непристойну радість:

— І куди ти?

— У Долину, а то ж куди.

Стократ сів скраю.

— Нам би мерців вивезти, — нерішуче сказала жінка. — Страшно дуже…

— Пане, — зненацька сказав середній трактирників син, не зводячи зі Стократа захопленого погляду. — Дозволь подивитись на твій меч!

Трактирник захлинувся й застиг, вирячивши очі, поволі червоніючи, наче рак в окропі. Старший дивився з-за шинкваса, під удаваною статечністю ховаючи цікавість.