Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— І як він тут в’язи не скрутив!

— Та сліди ж…

— Спритний пройдисвіт, — з огидою сказав купець. — Що ж, до трактиру лишилось недалеко. Підеш з нами. От з батьком твоїм і з’ясуємо, що за стежки і хто тебе навчив ними ходити… Ану, держися за стремено!

Він ще погрався нагайкою, але не вдарив. Діждався, коли погонич сяде в сідло, коли Джміль візьметься затерплою рукою за холодне брудне стремено, — і тоді направив коня вперед таким швидким кроком, що Джмелеві довелося побігти.

Кам’яна пляшечка впивалася в спину.

Попереду відкрилась рівна пряма дорога. Джміль знав, що звідси до трактиру насправді дуже близько. Йому вже було байдуже, що і як пояснювати батькам. Піт заливав очі. Джміль підняв голову, намагаючись скинути волосся, що впало на лице, і раптом побачив попереду на дорозі людину. У першу мить Джмелеві здалося, що перед ним батько — хтозна-як довідався про повернення сина й вийшов зустрічати.

А в наступну мить той, кого Джміль сприйняв за батька, змахнув рукою, і повітря завищало. Наче у відповідь, верескнув позаду погонич, а торговець Східець раптом захрипів і пролився зверху теплим дощем.

Джміль пірнув під коняче черево. Чужі ноги у важких чоботях опинились і справа і зліва, іржала й билася в’ючна кобила, але її міцно схопили за вуздечку. Східець, що на диво довго, як на мерця, тримався в сідлі, нарешті гепнув додолу, і Джміль ледве встиг відскочити з-під падаючого тіла.

Його порятунок був — заскочити зараз верхи й кинутися вперед, до рідного дому, де захист і допомога. І він рвонув, схопившись за гриву чужого коня, але кінь здійнявся дибки й скинув його, і поскакав уперед, закривавлений, одним своїм виглядом розносячи погану звістку — а Джміль залишився лежати на камінні і не міг навіть ворухнутися, щоб відсунутися зі шляху сокири, що летіла, мов на плаху…

Сокира впала за дві волосинки від Джмелевої голови, причому відрубана рука, що вчепилася в топорище, іще сіпалася.

Гримнулося важке тіло. Дуже важке. Прямо на ногу. Джміль скрикнув: йому здалося, що під цією вагою переломилася кістка. Поруч заскреготіла сталь, хтось охнув, а потім почулося, як віддаляються швидкі кроки. Знову заіржав кінь. Джміль залишився на дорозі один — якщо не лічити небіжчиків.

Скавулячи, плачучи, він насилу виліз з-під важкого тіла. Той, що на нього впав, був мертвий розбійник з сокирою — неосяжні плечі, величезний зріст, такі переважно йдуть у різники…

Джміль підвівся і знову сів — ноги не тримали. Східець лежав нерухомо, відвернувши лице, ніби засоромившись. Тіло погонича в сірому плащі майже зливалося із землею. На узбіччі, осторонь від інших, валявся ще один мрець, молодий незнайомець у чистому франтівському одязі, зіпсованому зовсім трохи — дірою на грудях. Коні десь ділися; ледве чутно шумів ліс, і з кожною секундою ставало темніше…

Знову почулися швидкі кроки. Тінь виринула з-за повороту; Джміль здригнувся.

— Джміль? — уривчасто запитав знайомий голос.

— Га…

— Вставай.

Його знову взяли під пахви, наче маля, й поставили на ноги. Джміль одразу згадав сьогоднішній ранок — темряву й холод, і оцього ось незнайомця, нав’язаного йому в провідники.

— Де ти тут узявся? — незнайомець зазирнув йому в очі, хоч уже було дуже темно. — Разом з купцем? Чого ти з ними?

— Стежка, — прошепотів Джміль. — Я по стежці… короткій.