Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Дарма, — Стократ підніс клинок до очей, і на його лице впав синюватий відблиск. — Мій меч не те що любить убивць… Він просто забирає їх собі.

Трактирник видав горлом свистячий звук.

— Ось три душі, — продовжував Стократ. — Дві зрозумілі, як стерво, тупі й смердючі — кінчені. Третя неясна якась, хоч теж ясно — душогуб… От як лісовик міг зв’язатися з розбійниками? Я так зрозумів з розповідей, що лісовики ніколи не водилися з людьми.

Трактирник важко дихав, не торкаючись лоба, не витираючи поту, узагалі не ворушачись, наче жук, що прикинувся мертвим.

— Ти давав їм притулок? Годував? Ти знав про їхні плани? — м’яко спитав Стократ.

— Не знав, — глухо сказав трактирник. — Косий Бурдюк — він дев’ять пудів важить… важив. Ти його бачив, ми його тягли… Він убивав одним пальцем. Отак, тицьне пальцем у скроню…

— Торговець Східець був у Макусі не з останніх людей, — Стократ дивився у свій клинок, як дивляться у вогонь. — Високо піднявся, може, навіть занадто високо. Гарна здобич, ласа… Чого з ними був лісовик?

— Я не знаю. Я просто хотів жити, чаклуне, у мене діти…

— Вони знали?

— Ні, — трактирник підняв голову. — Діти ні при чому. Дружина теж.

— А трактир на які гроші збудований?

Трактирника почало трясти, й видовище це було моторошне: він був чоловік небоязкий, досвідчений. Услід за ним задрижав стіл і, здається, здригнулися стіни, наче весь трактир затрясся, раптом усвідомивши свою приреченість.

— Тоді ви розділили здобич і розійшлися, — Стократ приплющив очі, ясно уявляючи собі роздоріжжя й мовчазних розбійників, що йдуть у різні боки. — Багато років тому, і був ти молодий, як твій старший син тепер… Багато тобі дісталося? Чимало, видно…

Тихо скрипнули сходи. Хтось легкий, обережний зупинився на верхніх східцях і постукав, як у двері, по поруччю — питаючи дозволу зайти.

Трактирник завмер.

— Спускайся, Джмелю. — Стократ одним рухом увігнав меча в піхви. — Чого не спиш?

Він докладно розповів братам, що сталося в лісі. Навіть після розповіді — не кажучи вже, що сам це пережив, — спати не хотілося.

Брати були старші за Джмеля на три й чотири роки, і все життя, скільки він пам’ятав, водилися більше між собою і вважали молодшого шмаркатим малям. Тепер вони його слухали, роззявивши роти, і Джмелеві привиділася в їхніх поглядах повага, але вони майже одразу забули про нього й почали сперечатися про розбійників, про мечі й сокири, і розповідати одне одному, як кожен з них легко міг перемогти горлорізів.

Джмелеві дуже хотілося поговорити з ними про своє навчання, про мовознавство, про таємні смаки на бенкетах сліпих лісовиків. Але, слухаючи братів і згадуючи розмову з матір’ю, він дедалі ясніше розумів, що мовознавство не цікавить тут навіть мишу в запічку, і що зарозумілі плани треба забути якнайскоріше.

Він вийшов, а брати й далі сперечалися. Він пройшов повз порожні гостьові кімнати, сам не знаючи, навіщо й куди йде по такому знайомому рідному дому; вихід на сходи загороджувала важка запорошена завіса — коли в трактирі були гості, вона глушила шум, що долинав знизу. Тепер вона заглушала голоси — унизу розмовляли Стократ із батьком.