Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Якраз пора. Три чоловіки, один з них дуже важкий, мовчки займали місця по той бік ущелини. Мисливці.

Він притис вухо до землі: і жертви були зовсім поруч. Ті самі коні з парою вершників і багажем…

І один пішохід. Легконогий. Легкий.

Підліток.

Джміль крокував і сумно пишався собою. Про кам’яну стежку, яка сполучає два закрути дороги, розповів йому ще в Макусі молодий погонич, що часто супроводжував купців через гори. Закінчивши хвалькувату розповідь, як він, бувало, обганяв кінних перед самим перевалом і до смерті їх дивував, з’являючись попереду, хлопець зажадав од Джмеля клятви, що сам він цією дорогою користуватися не буде: дуже небезпечно. Проте Джміль резонно зауважив, що нічого обіцяти не мусить: погонича за язика не тягли, а Джмелева безпека — Джмелів особистий клопіт.

Він і не збирався пробувати цю стежку. День минав, сонце хилилося донизу, втома тягла до землі, але попереду ще було повернення, і треба було пояснити батькам, чого він так і не став шановною людиною; щоразу, як Джміль про це думав, його ноги крокували повільніше, і він хотів, щоб дорозі не було кінця. Але прикметою схованій стежці служив білий камінь на узбіччі, і, побачивши камінь, Джміль згадав розповідь погонича й захотів тільки глянути: існує «швидка» стежка, чи це брехня?

А за мить виявилося, що по таємній стежці можна тільки підніматися. Спускатися не можна, якщо не хочеш скрутити в’язи; холонучи з жаху й проклинаючи себе за дурість, Джміль ліз і ліз нагору. «Якщо я впаду, — думав він, — пляшечки й глечички в торбі поб’ються, й усі мої смаки пропадуть даремно… І “великий”, і “вміти”, й усе інше, включно з “торкатися” й “любити”».

Кілька разів він і справді трохи не зірвався. Видихнув, укрився потом і подряпинами, зневірився — і раптом вибрався на рівне місце. Це був інший закрут дороги, погонич не збрехав, і Джміль залишив позаду торговця Східця разом з його товаром…

Не встигнув він оддихатися — і на дорозі почувся тупіт копит. Східець і погонич виїхали з-за повороту й різко придержали коней.

— Агов! Хто такий?

Купець схопився було за зброю. Придивившись, опустив руку.

— Ти?! Як ти тут опинився?!

Джміль розгубився:

— Я? По стежці…

— По якій стежці, ти, зізнавайся!

Вони обступили його з двох боків. Східець заніс нагайку.

— З ким ти водишся? Хто тебе привіз? Хто тут ще є?!

— Нікого, — пролепетав Джміль. — Я по стежці…

Погонич зіскочив із сідла, закрутився, виглядаючи щось на узбіччі, і знайшов стежку, згори — майже стрімку.

— І справді, стежка…