Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Стократ усміхаючись витяг меча з піхов. Клинок був чистий, як і має бути щира сталь. Старші трактирникові сини, зачаровані виглядом прославленої зброї, не звернули ніякої уваги, що батько їхній трохи не вмер, вдавившись кашею.

Дружина швиденько постукала трактирника по спині. Джміль стояв, тримаючи перед собою тарілку з хлібом, дивлячись не на меч і не на батька, а на Стократа.

Раптом у дворі загавкали собаки. Застукали копита. Жінка схопилася:

— Гості приїхали!

І кинулась до дверей, але двері розчинилися перед нею самі. Жінка позадкувала: в одвірку стояв стражник з Макухи, із запаленими очима, блідий, дуже злий.

— Агов! Трактирнику! Що тут у вас? Що за трупи?!

Оце князь, подумав здивований Стократ. Таємні спостерігачі? Голубина пошта? Чи, враховуючи нічний час, совина? Щоб до ранку прибути на перевал, треба виїхати з Макухи раннім вечором, а краще після обіду, а ще краще їхати зранку, бо нічна поїздка по Білій дорозі може закінчитися на дні ущелини, на гострому камінні…

Трактирник почав пояснювати про розбійників, причому вигляд у нього був такий розгублений і наляканий, що підозрювати в ньому спільника було просто смішно. Тим часом стражників у обідній залі було вже четверо, і всі вони, судячи з вигляду, подолали свій шлях уночі і в поспіху.

— Купець, значить, — сказав, наче виплюнув, старшина дозору. — Доторгувався Східець… Ну та й розбійники, хай їм, полягли, це добре, трупи треба звезти вниз, може, впізнають кого… А ти, — він раптом обернувся до Джмеля, який так і не випустив тарілки з хлібом, — про тебе є спеціальний князівський наказ: тебе терміново доставити в Макуху.

— Мене?

— Його?

— Джмеля-а?

— Що сталося? — нарешті спитав Стократ.

— Що треба, — пробурмотів стражник, але, обвівши поглядом обличчя, все-таки не промовчав: — Прийшло повідомлення від цих… лісовиків поганих, прислали князеві якесь своє вариво. Майстер-мовознавець його сьорбнув — і помер у ту ж таки мить!

Джміль упустив тарілку. Глина розкололася, чорні скалки розляглися віялом на підлозі.

— А тому збирайся, хлопче, — стражник був похмурий, мов чорна хмара. — Немає більше в Макусі мовознавця, а цей, Пундик, хай йому, з переляку весь у соплях сидить… Лісовики дроворубів обстріляли. Двох привезли ледве живих, поколотих, у третього стріла вухо збила. І не зрозуміло, що відбувається, сучком їм у дупу, і чого ждати, с-сучком, сучком…

— Я зараз, — тихо, але виразно сказав Джміль. — Я зберуся. Зараз.

Він нахилився й дуже швидко став збирати хліб. Більше в кімнаті ніхто не рухався: трактирник важко дихав, дружина його стояла, заламавши руки, і завмерли старші сини.

— А про мене князь нічого не казав? — запитав Стократ.

— Про тебе? — здивувався начальник варти. — А навіщо ти нам потрібен? Їдеш у Долину — то й їдь собі…