Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Додому йдеш?

— Додому.

— Усипле, мабуть, батько, що провалив учнівство?

— Усипле, — відгукнувся Джміль якомога байдужіше. І подумав: ну чого тобі ще? Не набридне глумитися?

— Свої сини будуть — тоді зрозумієш, — проговорив Східець з несподіваною м’якістю. — Ми, батьки, хочемо, щоб ви голоду не знали, щоб не мерзли й чужим у ноги не кланялися. Через те і вчимо. Мій — бачив, який?

— Бачив.

— Буде майстер, — упевнено сказав Східець. — Бо я його ростив, не жаліючи. Все, поїхали! — він махнув слузі. — Хліб і сир, що залишилися, віддай хлопцеві. А то геть охляв.

Слуга мовчки поклав на камінь коло багаття згорток, який збирався було забрати з собою. І незабаром Джміль знов залишився один — на березі непорушного теплого озера, де темніли випалини од багать, давні й свіжі.

Чужого згортка він так і не торкнувся.

Сонце сховалося за гору. Стократ лежав горілиць і гриз травинку; сьогодні за цілий день у нього й ріски в роті не було, живіт прилип до спини, зате чуття й слух по-звіриному загострилися.

Купець і його слуга все ще їхали. Ще лаяли себе за довгі привали й поганяли коней, прагнучи добратися до Високого трактиру перш, ніж остаточно смеркне. Приклавши вухо до землі, Стократ чув стукіт копит недалеко внизу: скоро вони будуть тут, приманка з’явилась.

Приманка з’явилась, але звіра досі не було. Лежачи в затінку, зливаючись із землею та глицею, Стократ був невидимий, але й сам бачив мало. Коли розбійники висунуться вперед, збираючись почати діло, він почує. А поки що душогуби залягли, як він, і чекають.

Або їх тут нема. Пішли, втекли, розійшлися, кожний несе свою частку попередньої здобичі, і кожний сподівається почати життя заново…

Жити заново. Відкрити, скажімо, трактир при дорозі. Або збудувати кузню, або просто осісти в селі й обробляти клаптик землі. Перерізані горлянки залишилися в минулому, грабунку взагалі не було, ми все почнемо спочатку… Стократ витягся, розминаючи затерплу спину, і вкотре вразився, звідки до нього приходять думки. У його дитинстві, холодному й темному, думок майже не було. Тільки боротьба та лють; усі навколо були молоді й приречені.

Меч став його першим учителем і другом.

Голодний хлопчисько бродив по дорогах — спершу безцільно. Потім теж безцільно, але вже усвідомлюючи це, перебуваючи в нецільності, як у польоті. Він багато думав про людей: часом один підпасок, зустрітий на світанку, давав йому поживу для міркувань аж до вечора. Непомітно для себе він навчився читати, навіть купив і прочитав кілька книжок, але історії, розказані в них, здалися йому занадто сухими й вигаданими порівняно з тим, що він бачив і про що думав. От, наприклад, якісь розбійники мовчки ділять награбоване й розходяться в різні боки. Ну як Стократ може знати, про що вони мріють? Якими словами приколисують совість?

Стократ виплюнув зжовану травинку, зірвав наступну, і його вразив її терпкий смак. Смак… Що він означає? Про що, крім зелені й літа, може розповісти ця терпка кашка?

Учора він витратив кілька годин на прогулянку до «маяка» — так називали чашу зі смолою, де лісовики, коли бажали про щось сказати сусідам, розкладали вогонь. Дозорець приносив князеві пляшечку з посланням. Майстер-мовознавець, заздалегідь попереджений, полоскав рот особливо чистою водою і клав повідомлення на язик. І після довгого величного мовчання вирікав побажання, або питання, або повідомлення.

Стократ так чітко уявляв собі цю сцену, наче сам багато разів був її свідком. Учора він постояв коло погашеного маяка, проте далі в ліс не пішов: там явно хтось був, і чатував, можливо, з луком у руках, і дорога була вистелена такою тріскучою глицею, що, мабуть, у того, хто нею піде, міг би влучити й зовсім сліпий стрілець…

Наче у відповідь на його думки, тріснула гілочка під чиєюсь ногою. Стократ насторожився. Чи не зарано?