Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він поманив гостя пальцем, нахилився до його вуха:

— Самі знайдуть. Але не тебе. Один… торговець завтра на світанку їде за перевал. Сам. Ну, зі слугою… А торговець примітний.

— І ви його не попередите, — пробурмотів Стократ.

— Попереджу — то не поїде.

— А якщо його вб’ють?

— Багатьох убивають. Того, іншого… Годі вже.

— Але ви через цього плакати не будете.

— Може, й поплачу, — князь болісно посміхнувся. — Мені головне — розбійників знищити.

— Ясно, — задумливо протяг Стократ.

Князь сказав правду, але не всю. Стократ ще не знав, чи треба в цій справі оголювати приховане й пізнавати затаєне. Деякі таємниці не можна не розкрити. Деякі — краще не займати.

— Я… — князь кашлянув, — за душогубів… призначу нагороду.

— По нагороду не вертатимуся. Може, когось пришлю.

— Тобі не треба грошей? — князь прискалився. — Хоча правду кажуть: нащо чаклунові гроші…

— Нінащо, — легко погодився Стократ. — Завтра піду туди, а як щось станеться — ви дізнаєтесь.

Гультяї порозходились рано: сам торговець Східець підвівся з-за стола перший. Він удосвіта мав вирушати в справах за Гірську Стрілку, через перевал. Утім, Східець завжди вставав рано, і його домашні прокидалися раніше за всіх у селі, і торговець любив похвалитися в розмові: от чого я багатію, я ретельністю та працею багатію, а хто лінується — той сам собі деревна жаба.

— Усім спати! — оголосив Східець, з гуркотом відсуваючи важкого стільця. — Мій молодший син тепер — єдиний майстрів учень і повинен працювати, як тяглова худоба!

Невідомо, що подумав Пундик у відповідь на ці слова, але дуже скоро таверна спорожніла. Джміль, що цілий вечір пролежав на своєму матраці в кутку кухні, тихенько підвівся, щоб зжувати шматок хліба: з горя йому хотілося їсти більше ніж завжди, і в смаку житнього окрайця ввижався гіркий докір.

Спочатку він хотів покинути в таверні всі склянки й пляшечки, крихти зіль і подушечки з інгредієнтами, які перейшли до нього за вісім місяців навчання, — але стало нестерпно шкода розлучатися зі скарбами. Оце сито для просівання порошків, оце кам’яний флакон, стародавній, з нерозбірливим малюнком на гладенькому боці, оце намисто зі смоляних кульок, нанизаних на нитку. Джміль розглядав їх, відкладав і знову брав у руки, запихав у торбу і виймав. Уже Тіна закінчила прибирати, вже витерла посуд і погасила світильники. Уже стояла за вікнами глупа ніч, догорів вогонь у вогнищі, а Джміль усе сидів на краю лави, поставивши свічку в стінну нішу, і намагався вирішити, які зі скарбів можна взяти, а які доведеться назавжди покинути.

Потім загавкали собаки й одразу стихли. Тихенько відчинилися вхідні двері. Увійшов хтось високий і великий, але на диво безшумний, наче нічний звір. Здавалося, він і чобітьми ступав навмисне голосно — щоб у таверні не подумали, що він крадеться.

Збігла по сходах Тіна. Привалившись спиною до стіни, Джміль чув їхню розмову.