Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

І, більше її не слухаючи, вивів коня за ворота.

Першим Стократовим бажанням було відмовити хлопчика від сьогоднішнього походу на перевал: там, де мали зустрітися купець, Стократ і розбійники, хлопець явно був би зайвий.

А потім заговорила цікавість. Хлопець тривалий час був учнем мовознавця й сам умів читати по смаку напою; можливо, він на власні очі бачив лісовиків. Піддавшись цікавості, Стократ вирішив, що хлопцеві ніщо не загрожує: і купець, і Стократ усю дорогу проїдуть верхи й прибудуть на перевал куди раніше, ніж пішохід-підліток. До появи хлопчика все буде закінчено, а Стократ, мабуть, устигне ще й прибрати на місці події.

— Ти сам коли-небудь бачив лісовиків?

— Ні. Вони чужих не люблять.

Джміль відповідав, мов уві сні, і дивився прямо перед собою, на дорогу. Стократ ішов поруч, ведучи коня за вуздечку. Хлопець сидів у сідлі непевно й не діставав до стремен.

— А хто ж до них ходить? На переговори, наприклад?

— Дозорці від князя, стражники, двоє чи троє. Коли в чаші запалять вогонь — дозорець біжить по послання. І назад так само.

— А лісоруби їх бачили?

— Їм вони не показуються.

— Лісовики, що, небезпечні? Якщо на них так зважають?

— На таких не зважати — собі ж ворогом бути. Вони бійці нівроку. І отрути в них… майстер каже, отрути в них надзвичайні.

— Їх багато?

— Не знаю. Таж не менше, ніж нас.

— Вони схожі на людей? Чи як дерева — ноги в землі?

— Та де! Люди як люди. Тільки очей немає.

— Геть сліпі? А як же вони б’ються?

— Не знаю. Кажуть, вони чують не вухами, а всім тілом.

— Як це?

— Не знаю. Я не бачив.