Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Та де мені, — Стократ усміхнувся.

— Ціна зросла, торгуємо багато, — промовив князь з незрозумілим роздратуванням. — У нас же не просто ліс, у нас рожева сосна, таких у цілому Світі більше нема. Бачив, які будинки?

— Бачив.

— А оце? — Князь підхопив зі стола різьблений дерев’яний кубок, струсив на підлогу кілька крапель з дна, подав Стократові. — Скажи… це правда, — те, що про тебе балакають?

Стократ узяв у руки кубок. Рожева сосна, якщо її правильно обробити, стає прозора. Тіна, пригадав, розповідала про це довго й докладно, і Стократ цокав язиком, гладячи пальцями її дерев’яні сережки — і палаючі мочки вух.

— Що про мене балакають? — повторив він, крутячи в руках князівський кубок.

— Що ти один можеш… покласти десятьох? Озброєних? Один?

— Добра робота, — Стократ повернув кубок. — І ви вірите чуткам?

Князь роздратовано грюкнув кубком об стіл:

— Хто його знає… Ми тут майже на краю світу, з лісовиками живемо поруч, тут не схочеш — а почнеш вірити в усяке…

— І що, миритеся з лісовиками? — Стократ боявся, що в голосі його занадто промалювалася цікавість. Він був майже певен, що розмова з князем так чи так торкнеться лісовиків, і туманні розмови про «покласти десяток» матимуть продовження.

— Миримося, — крізь зуби кинув князь. — Вони тварюки спокійні, ні з ким, крім нас, не водяться, а ми в них беремо ліс за смішну ціну… Я про інше. Перевал тутешній знаєш?

— По дорозі сюди я там ночував.

— Ага… Місце недобре.

— Я нічого такого не помітив.

— Ага, — крізь зуби повторив князь. — Розбійницьке місце. Торговці, он, петицію принесли, — він стукнув пальцем по жовтому сувою на столі. — Письменний?

Не відповідаючи, Стократ розгорнув сувій. Написано було середньо-західною говіркою, «як чується — так і пишеться», у три рядки всього: «у князя торговельна Макуха просить заступництва од розбійників-душогубів три каравани вже порізали всі бояцця в місяць білої зорі торгівля стане». І стовпчик підписів.

— У місяць білої зорі, — Стократ поторкав твердий краєчок сувою. — Коли ж це було?

Князь роздратовано висмикнув сувій у нього з рук і кинув на стіл.

— Півроку тому, — сказав він уривчасто. — Я тоді з вартою з’їздив на перевал… Нікого не бачив. Але грабувати перестали.