Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Припустімо… А що це таке — їхня мова?

— Велике мистецтво.

— Та ну! А як ти, наприклад, читаєш таке послання?

— А так. «Солоний як воля, солодкий як ступінь, кислий як рух, гіркий як час». Це головна основа, а на ній снасті: тепло й холод, гладкий і терпкий, в’язкий і легкий. І ще післясмак…

— Складно, — сказав Стократ. — А скажи, навіщо тобі мовознавство? Навіщо ти пішов учитися?

— Хочу знати те, чого не знають інші.

— …чого не знають інші.

Джміль похитнувся в сідлі й раптом прокинувся. З миті, коли приїжджий подивився йому у вічі й щось сказав… щось неважливе, якісь безглузді слова, — з цієї миті він був сонний, спокійний, сам собі чужий; за вісім місяців його багато разів питали, навіщо він пішов до майстра в науку, і всім він брехав: хочу послужити князеві, хочу вибитися в люди, хочу заробити… А правду сказав тільки тепер, у заціпенінні. І через це, мабуть, отямився.

Він сидів верхи на чужому коні, справа й зліва тяглася дорога, пустельна, вже далеко від житла. До сідла була приторочена його подорожня торба і ще якісь в’юки. Незнайомець ішов поруч, розпитуючи, і хтозна, скільки Джміль уже встиг йому вибовкати!

— Я злізу, — він злякано засовався в сідлі. Кінь питально повернув голову.

— Мене звуть Стократ, — неголосно сказав незнайомець. — Можеш мене не боятися.

— Я не боюсь!

Він ніяково сповз на дорогу. Кінь подивився осудливо.

— І торбу мою віддайте…

— Чого майстер тебе прогнав, як ти думаєш?

Джміль завмер з простягнутою рукою.

— Бо він же тебе прогнав за наказом князівського радника, — кивнув Стократ. — Але обставив справу так, ніби ти сам винен. З князем у тебе часом сварок не було?

— Насміхаєтеся, — сумно сказав Джміль. — У мене — сварки з князем… ха-ха.

— Тоді за що?

— Я чужий, — Джміль знову потягнувся по торбу. — Віддайте мої речі.